Глава 6

Ми шукали спосіб повернути контроль над тілом Аларіка, але кожен новий день, що народжувався на світанку, приносив усе більше розчарувань і відчаю. Відчуття безсилля, немов важкий камінь, тягло нас униз, до самого морського дна, де немає ані світла, ані надії.

Кожна спроба, кожен обережний крок, кожне слово молитви чи закляття — все було марним. Демон, що захопив тіло Аларіка, немов темна тінь, глибоко проник у його сутність, роблячи кожен мій подих важчим від страху, що ми можемо назавжди втратити його.

Час, як безжальний ворог, упевнено йшов проти нас, його стрілки відраховували ті обмежені миті, коли ще можна було щось змінити. Розуміння цього жахало сильніше за будь-яку тінь. Бо що, якщо це наш єдиний шанс — і ми його проґавимо? Від цього тиску серце здавалося надто крихким, щоб витримати.

Амелія була нашою надією. Вона невпинно гортала старі манускрипти, сторінка за сторінкою, жадібно ловлячи кожне слово, кожен символ, що хоч якось міг дотягнутись до таємниці амулету, здатного вигнати демона. Вона сканувала бібліотеки, запитувала мудреців, шукала серед забутих легенд і заборонених знань — але всюди, де б ми не шукали, панувала холодна порожнеча. Ні слова, ні натяку, ні прикладу, що ритуал коли-небудь приносив успіх без жахливої ціни.

— Якщо таке й траплялося, — шепотіла Амелія вночі, тримаючи в руках стару пожовклу книгу з крихкими сторінками. — Десь би про це збереглися хоча б найтонші сліди. Хоч найменші згадки. Або це закінчилося б катастрофою, про яку бояться говорити навіть наймудріші. Це — мовчання, пронизане страхом.

Найгірше було те, що для проведення ритуалу у ліс, загублений серед темної та непроглядної хащі, мали ввійти шестеро воїнів — найкращих наших захисників. Саме вони несли відповідальність за безпеку. Але всі ми, хто дивився в їхні очі, розуміли: це місце — це не просто глухий кут природи. Це пастка, що приховує у собі щось набагато гірше, ніж демон, щось криваве і жахливе, здатне розірвати не лише тіло, а й душу.

Могло це бути прокляття вічної темряви? Чи смерть, що стежить за кожним кроком? І я не могла просто сидіти і чекати. Спостерігати, як Аларік з кожним днем більше тоне у цьому морі темряви — мовчки і безсилим свідком.

Одного вечора я не витримала. Спустилася у підземелля, у холодні камери королівської в’язниці, де тримали його. Там, серед важких кам’яних стін, він лежав, ніби приспаний. Лежав на ліжку, яке спеціально для нього принесли, і хоча його обличчя здавалося спокійним, холод пронизував кожну рису.

Очі міцно закриті, але я знала — це не сон. Вампіри не потребують сну, вони не дрімають у звичайному розумінні. Його присутність була чутною, хоча він не промовляв жодного слова. І він відчував мене.

Та це вже не був мій Рік — не той, кого я знала і безмежно кохала. Зовні — він той самий, але всередині щось було зламане, чужорідне, темне. Наче в його душі поселився хижак, який пожирає все людське, залишаючи лише холодний порожній простір. Раптом він повільно відкрив очі. У них знову загорівся той чужий вогонь, що завжди мене лякав — холодний, пекучий, ворожий.

— Бачу, — його голос був тихим, але холодним. — Тобі не подобається те, що ти бачиш? — посмішка повільно розтягнулась по губах, гостра і загрозлива. — Сумуєш за Аларіком, якого так сильно кохаєш? Шкода, Ілларіє, що ти так прив’язана до нього. Адже ти могла би сподобатися мені… дуже сподобатися.

Ця посмішка була гірка, як отрута, що повільно розповзається тілом. Моє серце стискалося, але я не дала страху заволодіти собою. Треба було триматися, зберігати хоч краплину віри у спасіння.

— Якби ти прийняла силу некроманта, — промовив він далі. — Цей світ був би нашим. Ми могли б перемогти Легіон разом. Але так... — його погляд став викликом. — Доведеться тебе вбити.

Слова прозвучали немов вирок, безжальний і холодний. Ні краплі співчуття, взагалі ніяких емоцій. Але я відповіла спокійно, хоча всередині мене все палало.

— Ти цього не зробиш, - прошепотіла я.

Він підвівся — величний і страшний водночас, його тінь впала на мене, ніби сама смерть. Наблизився. Я все ще бачила в ньому того, кого так сильно любила. Того, без кого не уявляла свого життя.

— Як мило. Ти віриш у силу кохання, вірно? Думаєш, душа Аларіка не дозволить мені вчинити цього? Сумна казка для слабких сердець, які читають романтичні історії, - він зупинився біля решітки, усміхаючись зі зловісною іронією. — Якби не ця зачарована в’язниця, наша розмова давно скінчилася б. Варто тобі ступити сюди — і все скінчиться дуже швидко.

У цей момент розум охопила хвиля страху, що холодом проходила по всьому тілу. Але всередині мене прокинулася незрозуміла сила, яка не дозволяла відступити. Я зробила крок уперед, відчинила двері і ступила всередину, з важким серцем, але з непохитною волею. Не подумала про те, чи прийде хтось на допомогу. Впевненість у власних силах була сильніша за страх.

— Смілива, — розсміявся він, і від його сміху здригнулася камера, наче зал наповнився гулом темної магії.

Раптом він схопив мене за горло, притискаючи до холодної кам’яної стіни. Я відчула тиск — гострий, як лезо ножа, що стискає горло. Але вампірів задушити неможливо — це була лише демонстрація сили, показова гра з моїм страхом.

Я могла загинути в будь-яку мить — він міг розірвати моє серце, відірвати голову або спалити до кісток. Але не робив цього. Він вагався, і це було моїм найтоншим промінцем надії. Страх минув, але я зберігала спокій, руки холодними долонями притиснула до його грудей.

— Ти думаєш, ти сильніший? — тихо сказала я, — Тут... — поклала руку прямо на його серце. — Є ще Аларік. Мій Аларік, якого я кохаю понад все в цьому світі. І він сильніший за тебе.

У його очах промайнуло щось знайоме — м’якість, яку я колись бачила, світло, що не зникло повністю. Але миттєво вона зникла, замінившись сталевим холодом і дикунською посмішкою.

— Ти помиляєшся, — прошепотів він. — Аларіка тут більше немає. Він пішов, залишивши вас із вашими проблемами, — і, відпускаючи мене, додав холодно. — Я дарую тобі життя не тому, що відчуваю, а щоб ти бачила, як твій світ згорає. І ти помреш останньою.