Глава 6

Ми шукали спосіб, аби повернути контроль Аларіку, проте досі не мали жодних успіхів. І з кожним днем все більше впевнювалися, що то був єдиний вихід для нас. Тепер Амелія шукала інформацію про всі відомі випадки вигнання демонів за допомогою того амулету, аби впевнитися в тому, що це може бути безпечно для хлопця. Проте не знайшла жодної згадки. А якщо вже таке було, то щось точно мало би зберегтися. Або не закінчилось щасливо. До того ж наскільки нам відомо, в той ліс мають увійти шість воїнів. А я ж не могла сидіти спокійно, тому і спустилася в підземелля, де і розташовувалися камери. Чомусь дуже хотілося побачити Аларіка. Я сумувала за ним. Та і маю в останнє спробувати достукатися до нього. І зрозуміти, що Рік ще досі там, в середині. Що нам є за що боротися. Він ж лежав на ліжку, яке сюди спеціально принесли, із закритими очима. Я знала, що він не спить, адже вампіри ніколи не втомлюються. Та й він відчув мою присутність, проте ніяк це не видав. Але це вже був не мій Рік. Ні, зовнішньо такий самий, але я ніби відчувала, що він прихований десь там, в глибині душі.                                                                                                                                                                 

- Бачу тобі не подобається те, що ти бачиш? Сумуєш за Аларіком, якого так сильно кохаєш? - посміхнувшись, він відкрив очі. - Шкода, Ілларіє, що ти так сильно прив'язана до нього, адже могла би мені навіть сподобатися. - ця посмішка продовжувала мене лякати, але я трималась. - Якби ти змогла прийняти силу некроманта, цей світ став би нашим. Ми би навіть перемогли той Легіон. А так доведеться тебе вбити.                                                                                                                                   

- Ти цього не зможеш зробити. - впевнено сказала я.                                                                                  

- Як це мило. Ти настільки впевнена в силі кохання цього хлопця? - Рік встав, підходячи ближче. - Ти думаєш, що душа Аларіка не дасть цього зробити? Маю тебе засмутити, та так буває лише в тих романтичних історіях, які ти так любила читати. Якби не ця зачарована в'язниця, наша розмова вже би давно закінчилася. - він наблизився до грат. - Варто тобі лише увійти сюди. Тоді все закінчиться дуже швидко.                                                                                                                                                          

Не знаю, що мною керувало, та я відкрила двері та ступила у середину, не забувши зачинити за собою. Що ж я роблю? А якщо я справді помиляюся, і він зараз вб'є мене? Чи встигне мені прийти хтось на допомогу? Та якась впевненість була в мені, і я зовсім не хвилювалась за своє життя. Та й передчуття вампіра мовчала. А воно ж не раз рятувало життя іншим.                                                                            

- А ти смілива. - розсміявся він.                                                                                                                         

В той же момент Рік взяв мене за горло, притискаючи до стіни камери. Вампірів не можливо задушити. Проте він міг би вирвати мені серце чи голову відірвати. Або навіть спалити. Варіантів багато. Та чому він досі вагається? Я відчула певний страх, однак впевненість нікуди не зникла. Я точно вийду з цієї камери живою.                                                                                                                                                  

- А ти, я бачу, ні. - посміхнулася я, намагаючись вгамувати страх. - Всі твої слова були лише пустим звуком. Ти не зможеш цього зробити. Занадто слабкий, аби вбити мене. Бо тут, - я вже повністю контролювала ситуацію, тому поклала руку на груди. - Тут все ще є Аларік. І він набагато сильніший за тебе.                                                                                                                                                                   

На якусь мить в його очах проскочило щось знайоме. Те, у що я колись закохалася. Та воно швидко замінилося на сталевий холод та дику посмішку.                                                                                           

- Ти помиляєшся, Аларіка тут більше немає. І ніколи вже не буде. Він пішов, залишивши вас наодинці з власними проблемами. - промовив він, відпускаючи мене. - Сьогодні я дарую тобі життя не тому, що щось відчуваю. І не тому, що мене стримує твій коханий. Я хочу аби ти дивилася, як твій світ палатиме. І лише тоді ти помреш. Останньою.                                                                                                                  

І чомусь саме в цей момент я йому і повірила, що він може це зробити. Однак в нас все вийде, і тоді Аларік повернеться...