Глава 5

Ця новина сколихнула всіх нас до глибини душі, немов громовий удар, що розірвав тишу спокійної ночі. Відчуття, що охопило серце, було таким важким, що здавалося — ось-ось воно розірветься на шматки. Ми стояли на порозі невідомості, перед обрієм, у якому неможливо було розгледіти жодного світла. У головах крутилися хаотичні думки — як ураган, що зносить усе на своєму шляху, змішуючи страх, розгубленість і безсилля.

Що ж тепер робити з цим кошмаром, який увірвався у наше життя? Як повернути усе на свої місця, знову знайти рівновагу? Відповідей не було, і це відчуття безпорадності душило мене сильніше, ніж крижаний вітер, що свистів за вікном, пробираючи до кісток.

Достукатися до Аларіка було майже неможливо. Його очі більше не належали йому — там палахкотів чужий, холодний вогонь, інший світ, інша суть. Це не був Кай Азимут, який так довго мріяв про спокій і свободу. Це був демон — давній, підступний і впертий. Він міцно вчепився в тіло хлопця, неначе хижак, що не збирається відпускати здобич.

Цей демон жив у його душі понад шістнадцять років, і за цей час вони стали нероздільні — одна сутність у двох тілах, два життя, злиті в одну страшну спільність. Я відчувала це усім тілом, кожною клітиною — ця боротьба буде важкою, і перемогти буде не просто.

Перш за все, ми шукали спосіб повернути контроль над тілом Аларіку. Але не могли просто відпустити його на волю демону — це було б надто небезпечно для всіх нас. Тож його тимчасово помістили в одну з камер королівської в’язниці, де умови були зроблені максимально комфортними — адже він вампір і потребував особливого догляду.

Холод і тиша камери нагадували йому рідний простір, але в той же час це був надійний затвор, який стримував демонічну сутність. Цей кам'яний затвір став тимчасовим прихистком, місцем, де ми могли тримати ситуацію під контролем, поки шукали відповіді, поки намагалися знайти спосіб звільнити його з цього пекельного полону.

Проте надії на легке вирішення виявилися марними. В усіх стародавніх книгах і манускриптах одне й те саме — єдиний спосіб позбутися демона — це вбити носія. Це жахливий вибір, що ріже серце на шматки, особливо коли йдеться про рідну людину. Забрати життя Аларіка — це не те, до чого ми були готові. Тому всі згадки про заклинання чи ритуали, що вели до такого страшного кінця, ми відкинули одразу, ніби вони були отрутою.

Рішення з’явилося швидко, і воно спиралося на метод, який ми вже колись застосовували. Спогади повернулися до випадку з Емі та Каєм Азимутом — тоді нам вдалося відокремити душу ангела від тіла дівчини, і вона нарешті звільнилася. Можливо, ми зможемо повторити цей досвід і цього разу. Але серце попереджало, що це не буде легким шляхом.

— Проте це точно матиме ускладнення, — промовила Людміла, її голос тремтів від суму й тривоги, але у ньому відчувалася глибока мудрість і відповідальність. — І вони будуть значно серйознішими, ніж здається на перший погляд. Чим довше демон або будь-яка інша сутність живе у тілі істоти, тим міцнішим стає їхній зв’язок. Вони давно злилися в одне ціле, як корінь, що пускає свої пагони у камінь. Розірвати цей зв’язок — це наче намагатися відірвати корінь із твердої скелі. Ми навіть не можемо передбачити, які наслідки це матиме для Аларіка. Все може закінчитися дуже погано.

— Я не хочу ризикувати життям мого брата, — рішуче, але з болем в голосі сказала Амелія. Її очі блищали від сліз, а руки злегка тремтіли. — Я розумію, що всі ми зараз у великій небезпеці, але мусимо вигадати інший шлях. Я пам’ятаю, як важко мені було після того ритуалу — я відновлювалася довго, і це було болісно. Ангел у мені жив недовго, а я все одно витратила багато сил, щоб повернутися до життя.

— Тоді, можливо, ти використаєш свій дар передбачення, — м’яко усміхнувся Тоні, намагаючись підтримати і розвіяти страхи. — Дізнаєшся, що чекає на Аларіка? Це могло б допомогти нам прийняти рішення. А якщо щось піде не так — ми всі поруч. У нас навіть є некромант, якщо знадобиться допомога з магією.

Але всередині мене розривалася боротьба — я вже давно не використовувала свою силу, наче забула, що вона взагалі існує. Моя магія була непередбачуваною, як буря, що раптово здіймається над безкраїм морем. Вона лякала мене, і я боялася її сили, немов вона могла проковтнути мене цілком.

Навіть зараз, у цей жахливий момент, я сподівалася, що нові здібності вампіра допоможуть мені уникнути цієї сили, уникнути втручання магії. Але глибоко всередині я знала — моя магія не випадкова. Вона так само глибоко коріниться в мені, як і в матері — першому вампірі. Дарсана отримала цю силу через свого предка. Мені потрібно було терміново поговорити з дядьком, дізнатися більше про силу мого батька, про те, що я можу зробити.

— Це не так просто, як здається, — буркнула Емі, зітхаючи гірко. — Я не можу вибирати, коли побачу видіння і про що воно буде. Це не під моїм контролем, хоч тато і намагався навчити мене керувати цим даром, — вона кинула сумний погляд на нас усіх. — Тож нам доведеться шукати інші шляхи. Але якщо нічого не вийде — тоді можна буде спробувати...

Усі ці слова звучали у моїй голові, але всередині мене панував хаос. Я була у відчаї — не знала, куди йти далі, що робити. Амелія любила свого брата більше за все на світі і не могла уявити його втрату. Я теж. Тому я була готова піти на все — навіть звернутися до сили некроманта, якщо це буде потрібно. Бо уявити світ без нього було просто неможливо.