Глава 4

Після того нападу я вже зовсім не впізнавала Аларіка. Зовні він залишався тим самим — ті ж темні, як ніч, волосся, струнка і впевнена постава, знайома усмішка, що раніше зігрівала душу. Але всередині нього щось глибоко змінилося.

Це було наче невидиме поколювання, яке розповзалося по всьому його єству — щось темне і чужорідне пробудилося у ньому, затьмарило його справжнє «я». Немов у його душі виросла інша сила, холодна і гостра, що підточувала його внутрішню сутність, руйнуючи все живе, що було колись.

Раніше Рік був відкритий і щирий. Його жарти були легкими, безтурботними, мов розмова між давніми друзями, які розуміють один одного без слів. А зараз кожне його слово звучало як тонка, гостра стріла — колюча, різка і чужа.

За кожним жартом я відчувала, що він намагається мене спровокувати, перевірити, наскільки далеко він може зайти. Його голос — зазвичай тихий і спокійний — став дзвінким, а в інтонації читалася зухвалість і холодна впевненість. Ніби він загравав із моїми страхами, з моїм болем.

І хода — те, що я найбільше пам’ятала в ньому — теж змінилась. Раніше його кроки були плавними і розміреними, мов танець на м’якій землі, що видавав шляхетність і внутрішню силу. Тепер він рухався так, ніби ковзав поверхнею, ніби намагався не торкатися реальності, наче його тіло було порожнім, а душа — деінде. Це було так несподівано й моторошно, що здавалося — переді мною стоїть зовсім інша людина, майже тінь.

Якби я не знала, що у нього немає брата-близнюка, який міг би так вправно підмінити його, я б подумала, що це точно інший хлопець — чужий, підступний, який захопив його тіло і душу. Навіть його погляди, які раніше були наповнені тривогою, ніжністю, мов мовчазне «я тут», зникли безслідно.

Тепер у його очах горіла порожнеча, а у цю порожнечу ніхто не міг зазирнути. І я не була єдиною, хто це помітив — навіть Емі і Зак, які знали його роками, почали помічати дивні зміни, відчували холод, що повільно огортав його.

Емі, моя найкраща подруга і сестра Аларіка, була першою, хто відкрито висловив свої побоювання. Вона, як чутливий барометр, вловлювала кожен натяк на зміну. Сестра намагалася говорити з ним, втягнути у бесіду, викликати до себе справжнього Аларіка, але кожна її спроба натикається на стіну — холодну, насмішливу, непроникну. Відповіді були або короткими, або іронічними, без тіні справжніх емоцій, які колись так легко читалися в його словах і жестах.

І тоді ми прийняли важке рішення. Коли більшість мешканців замку спали, а навколо стояла тиша, порушувана лише шелестом нічного вітру, Емі запросила Аларіка прогулятися в сад. Він погодився без вагань, що викликало у нас дивний тривожний осад — адже він завжди був насторожений і обережний, особливо з нею. Та цього разу він був безтурботним, ніби нічого страшного не відбувається.

Ми ховалися у тіні великих дерев, серця билися шалено, ніби знали — це наш останній шанс з’ясувати правду. Їхні силуети тихо рухалися під холодним світлом місяця, і кожен крок лунав в тиші як вирок.

Раптом, коли Емі тихо подала знак, ми вистрибнули з темряви і схопили його. Це було несподівано — він не опирався так, як міг би справжній Аларік. Його реакція була надто спокійною, ніби він навіть не розумів, що відбувається. Це ще більше лякало — вампір, що має надчутливі відчуття, мав би одразу відчути пастку, втекти або боротися. Але цього не сталося.

Емі тримала брата міцно, її очі наповнилися сльозами і безнадією. Вона мовчки дивилася на нього, намагаючись вловити в ньому хоча б натяк на справжнього Аларіка, на його душу, що повільно тонула в темряві. Її біль був таким глибоким, що здавалося, що він розриває її зсередини.

Я стояла поруч, відчуваючи холод, що сковував хребет, і піт, що стікав по спині. Я знала, що попереду — найстрашніше. Той момент, коли ми побачимо, що сталося з душею мого друга, і що це означатиме для нас усіх. Я боялася навіть уявити, який біль він зараз переживає, і одночасно знала — відвернути погляд буде неможливо.

— Що ви робите? — різко прошипів Рік, намагаючись вирватися з наших рук. — Відпустіть мене негайно, інакше я вирвуся сам!

Його голос був холодним і безжальним, позбавленим будь-якої теплоти чи жалю. Це не була істерика, це була загроза — тихий, але смертельно гострий ніж, який він вкладав у кожне слово.

— Вибач, брате, — голос Зака був м’яким, але твердим. — Ми маємо підозри, що ти не Аларік. І своєю поведінкою ти це тільки підтверджуєш. Я мушу зробити те, що повинен. Ти знаєш, що не було іншого виходу. Аларік дозволив би це.

Я вже не раз бачила, як Зак застосовує свою ангельську магію для перевірки душі. Кожного разу це було неймовірно болісно — немов твої нутрощі розривають навпіл і вивертають назовні, а потім збирають назад, але вже не так, як раніше. Людина, що проходить цю перевірку, ледве стримує крик — настільки це жахливо.

Та найстрашнішим було навіть не це. Коли Зак поклав руки на тіло, що не було справжнім Аларіком, я побачила — він усміхається. Не болісно, не відчаємно, а жахливо і спотворено. Посмішка, якої я ніколи раніше не бачила на його обличчі, ніби маска, що приховувала щось страшне. Його обличчя змінилося до невпізнаваності — і ця гримаса говорила одне: усе втрачено. Зак відсахнувся, очі широко відкрилися від несподіванки і жаху.

— Ти не Аларік, — промовив він з важким сумом у голосі. — Точніше, він всередині тебе є… але я його майже не чую. Ніби щось блокує його силу.

— Що це означає? — не стримала сліз Емі.

— Це означає, — холодно сказав Зак. — Що владу над тілом захопив хтось інший. Перед нами демон, що живе в Аларіку.