Глава 3

Цілий тиждень я була неймовірно щаслива — справжнє тепло розливалося в серці, мов ніжне сонячне світло в прохолодний ранковий ранок. Поруч зі мною були люди, яких я справді цінувала, й це відчуття надійності і підтримки наповнювало мене силою.

Емі і Зак познайомилися з Амарантою — і їхня зустріч одразу стала чимось особливим. Між дівчатами виникла дивовижна, невимушена близькість, мов вони давно знали одна одну, хоча це було їхнє перше знайомство. Вони сміялися, жартували, ділилися історіями, які пробуджували в пам’яті теплі спогади. Я тихо спостерігала за цим і відчувала глибоку вдячність — наче світ несподівано подарував мені шматочок справжнього щастя.

Амаранта, з її живим, яскравим характером і блиском в очах, захоплювала своєю енергією. Вона і Емі так легко знаходили спільну мову, що я майже заздрила цій їхній природній відкритості. В їхніх розмовах звучали легкі жарти і теплі слова, наче вони ділилися не лише думками, а й частинками душі. Це було немов спільне дихання, однаковий ритм, що об’єднував їх у єдине ціле.

А от Тоні і Зак — це була зовсім інша історія. Я ніколи б не подумала, що ці двоє хлопців зможуть так швидко знайти спільну мову. Їхні бесіди тривали годинами, і я час від часу підслуховувала — вони говорили про улюблені книги, фільми, і навіть розповідали один одному про дитячі пустощі, які тепер викликали сміх і ностальгію.

Їхні характери виявилися напрочуд схожими: обидва спокійні, з тонким почуттям гумору і внутрішньою силою, що легко притягує людей. Вони ніби випромінювали світло — не те, що горить яскраво і сліпить, а таке, що зігріває зсередини і дає відчуття спокою. Я з інтересом дивилася, як між ними формується непомітний міст довіри, і в моєму серці з’явилося тепле відчуття радості — адже я знала, що ці двоє — справжні друзі, які зможуть підставити плече в будь-який момент.

Людміла продовжувала нас вчити премудростям вампірського мистецтва — її уроки були немов занурення у стародавні таємниці. Її голос, м’який, але водночас наполегливий, кожне слово наче наповнювало простір навколо магією. Вона розповідала про тонкі прийоми, які на перший погляд здавалися простими, але вимагають неабиякої витримки і вміння. Коли Людміла демонструвала ці техніки, здавалося, що в її руках дійсно криється якась велика сила, що передається нам через кожен жест і кожен рух.

Амаранта, зі свого боку, ділилася особливостями бойового стилю зі світу Землі. В її розповідях було стільки нових, несподіваних деталей — хитромудрі тактики, плавні, але смертельно ефективні рухи, які б не розгледів навіть найвитонченіший воїн.

Вона говорила з такою пристрастю, що я вхоплювала кожне слово, уявляючи, як би це виглядало насправді — як її руки відточено викреслюють лінії в повітрі, як ногами вона миттєво міняє позицію, наче частина потоку. Звичайно до Емі, а тим паче до Зоріни, їй далеко, та все ж дівчина не погано вміла битись. В цих уроках я відчувала не просто навчання, а справжнє мистецтво, яке потрібно було опанувати.

Мої власні бойові здібності значно покращилися, і це не залишилося непоміченим — навіть Амелія дивилася на мене з легкою усмішкою і ледь помітним здивуванням. Я відчувала гордість і одночасно наполегливе бажання працювати ще більше. Звісно, мені ще далеко до досконалості, до рівня інших, але я твердо вірила: я рухаюся правильним шляхом. Хоча не прагнула ставати смертельним воїном — мені цілком вистачало знати, що зможу захистити себе і тих, кого люблю. Це знання давало мені спокій і впевненість у собі.

Все це здавалося ідеальним — і я навіть не помічала, як тиждень промайнув, мов одна мить. Але одного дня знову пролунав тривожний сигнал, і я миттєво відчула, як серце стиснулося від передчуття небезпеки — нас знову атакували.

За час навчання в Академії я майже звикла до таких нападів, але це не зменшувало тривогу, що розливалася всередині. Ми всі добре розуміли: Легіон ніколи не відступить, загроза висить над кожною країною, над кожною людиною.

Але цього разу напали не тільки вампіри — а й демони. Страшні, лютих очей істоти, чия невгамовна сила лякала мене набагато більше. Їх було так багато, що навіть зараз я ледве можу пригадати цей натовп, цей шум і безмежну агресію.

Мій розум відмовлявся повірити, що напад може бути ще жахливішим за всі попередні. Порівняно з цим, ті раніше атаки на Академію здавалися майже дитячими пустощами. Нам пощастило — поруч були Зак і Емі, Амаранта і Тоні, ті, хто зміг підсилити наші ряди. Реджинальд і Анастасія — єдині смертні серед нас — були позбавлені шансу воювати, бо їхня людська природа робила їх надто вразливими. Протистояти вампірам і демонам їм було б не під силу, і ми боялися за їхнє життя. Але навіть із цією підтримкою бій був надзвичайно важким.

Я відчувала, що ми можемо не витримати — вороги нескінченно прибували, і кожен новий демон чи вампір боровся з жахливою майстерністю і відчайдушністю. Кров і потоки магії змішувалися в повітрі, навколо вирували крики й гуркіт битви. Здавалося, що це може стати нашим кінцем, що в цій бурі сили ми розчинемося назавжди.

Але здаватися — це було не варіантом. І коли надія майже вичерпалася, раптом переді мною здійнялася величезна стіна вогню — величезне, палаюче полум’я, що виривалося із нічого, немов сама стихія пробудилася в цей момент. Вогонь знищував все на своєму шляху, випалюючи землю і ламаючи натовп ворогів. Але я дивилася, як вогняна завіса дивним чином оминала мене, неначе сама стихія шанувала моє життя.

Тоді я побачила його — Аларіка. У його очах палахкотів вогонь, нестримний і дикунський, що жив своїм власним життям. Я ніколи раніше не бачила його таким — цей вогонь був чужий, дикий, мов він втік з глибин найтемніших пекель. Здавалося, хлопець став одним цілим із цією стихією, його тіло і душа палахкотіли в одному ритмі. Це було одночасно і захопливо, і жахливо.

І так само швидко, як це все почалося, вогонь згас. Аларік залишився стояти посеред розбитого поля бою, його очі повільно поверталися до звичного стану, але цей процес тягнувся довше, ніж зазвичай — і це мене страшенно налякало. Це був не той хлопець, якого я знала.