Глава 2

— Так, подруго, начудили ви тут справ, — мовила Амелія.

Її очі неначе промовляли: «Ох, знову ви, як маленькі діти». Вона закотила їх з легкою іронією, що зразу змусило мене відчути себе винною школяркою, яка впіймана на гарячому.

— Я, звісно, очікувала, що ви можете зробити щось подібне, але… — її голос набрав більш серйозного відтінку. — Я сподівалася, що проявите бодай крихту розсудливості.

Вона глибоко хмикнула, склавши руки на грудях, ніби сувора старша сестра, що давно втомилася від повторюваних помилок молодших. Її погляд, хоч і суворий, був трохи теплішим, ніж слова.

— Це ж треба, дорослі вампіри, досвідчені, сильні, — вона зробила паузу, ніби перебираючи у голові наші вчинки. — А поводитесь, ніби вам по сто років, але все ще живете у підлітковій драмі. Кохають одне одного, зітхають, мучаться, і замість того, щоб просто поговорити — роблять дурниці. Жах просто.

Я гірко усміхнулась, намагаючись не втратити рівновагу. Але слова Амелії вдарили боляче — вони потрапили у найвразливіше місце. Бо насправді я і сама це все прекрасно розуміла.

— Ти це своєму братові скажи! — буркнула я, відчуваючи, як холодна хвиля суму огортає груди. Зітхнула й опустила обличчя в долоні, ніби захищаючись від власних сліз. — Я намагаюся поговорити з Аларіком, я правда намагаюся. Але він — або тікає, або робить вигляд, ніби мене не існує. Я ж бачу, як він уникає моїх поглядів, як напружується, коли я заходжу до кімнати. Я не сліпа.

Підняла очі на Амелію, і, хоч сама цього не хотіла, відблиск прикрої сльози блиснув у них. Вона знала, що таке по-справжньому кохати. І не мати змогу бути поруч. Здається дівчина згадала момент їх розставання з Заком через секрет Крістіни.

— Так, я винна. Я зробила з того всього трагедію. Коли перетворилася... панікувала, відштовхувала його, боялася самої себе... — голос тремтів, ніби разом із кожним словом витягувала з себе важкий камінь. — Але ж я не знала, як із цим впоратися. Я втратила себе, Амелія.

Амелія мовчала, не перебиваючи. І це було найкраще, що вона могла зробити — слухати, дати мені виговоритися, бо зараз у мені лилося все, мов із прорваної дамби.

— І тепер, коли я більш-менш звикла до цієї нової себе, — я відчула, як голос починає набирати сил. — Я розумію, що не хочу жити без нього. Хочу повернути те, що в нас було. Хочу, щоб він знову дивився на мене з тим світлом в очах, — я похитала головою, ніби з відчаєм прощаючись із неможливим. — Але час не повернеш, так? Шкода.

— Так, шкода, — зітхнула Емі, трохи нахилившись уперед, наче хотіла бути ближче до мене. — Але навіть якби можна було — не варто. Ти ж сама знаєш, що маніпуляції з часом ніколи ні до чого доброго не приводять. Особливо в нашому світі.

Вона замовкла ненадовго, її очі стали серйознішими, ніби нагадавши про власні рани. Емі розуміла мене як ніхто інший. Вона знала які слова підібрати.

— Добре, що він розійшовся з Лулу. Хоч чесно кажучи, я її поважала. Вона була приємна, розумна, стримана. Але не для мого брата, - подруга похитала головою. – Вони були занадто різними. Вона — як кришталева куля, красива, але холодна. А він... він з вогню й пристрасті. Йому потрібна така ж, як він. А не витончена фігурка на полиці.

Я насупилася, бо поки що не до кінця розуміла, що вона хоче сказати. Чи це означає, що і я не пара її брату? Бо між нами ж немає нічого спільного.

— Ти стала такою дивною після закінчення Академії, — продовжила Емі, пильно дивлячись у мене. — Серйозною. Глибшою. Але водночас замкненою. Мені здається, ще трохи — і я тебе не впізнаю.

— Та все нормально зі мною, — сказала я, знизуючи плечима, але голос вийшов невпевненим. — Я... я ніби та сама, тільки тепер вампір. Просто ще не до кінця звикла. Це інше життя. Інше тіло. Інше відчуття себе. Ти ж пам’ятаєш, як це?

— Я — так, — лагідно посміхнулася вона й взяла мене за руки. Її дотик був теплим, впевненим, підтримуючим. — Але я була готова. Бо в мені це було завжди. Просто приховане.

Вона на мить замовкла, згадуючи минуле. Її очі затуманились спогадами, і я бачила, як хвиля емоцій — ностальгія, смуток, гордість — м’яко прокочується крізь неї.

— Пам’ятаєш, як мені було дивно, коли рани гоїлися за секунду? Коли я не відчувала холоду? Коли могла розгледіти деталі за кілометри? Це все було. Просто я не знала, що воно означає. А потім прийшов момент — і все стало на свої місця, - вона посміхнулася, але в цій усмішці було щось тепле й проникливе. — Але головне — ти не одна, Ілларіє. Ми з тобою. Зак, я. Аларік, навіть якщо він і вдає, що злий. У тебе є підтримка. Ти більше не мусиш боротися сама.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як слова подруги проникають у саме серце. Легкість почала повільно розповзатися тілом, розбиваючи камінь тривоги.

— А надовго ви до нас? — запитала я, голос звучав вже спокійніше, як промінь світла, що пробивається крізь хмари.

— Поки ти нас не виженеш, - раптом почувся знайомий голос.

Я різко обернулася. Зак стояв у дверях, усміхаючись. Його очі світилися добрим теплом, а легка куртка на плечах ще пахла далекою дорогою. Він підійшов і міцно обійняв мене, і в цьому дотику було стільки підтримки, скільки я не відчувала давно.

— Зоріна та Джейкоб, звісно, хвилюються, — додав він, поглядаючи на Амелію. — Але вони вже мусять звикати до того, що Емі має своє життя. І часом це життя — не у Валорії, - він усміхнувся, і його усмішка була така ж світла, як і його погляд. — Та й я обіцяв: з нею завжди буду поряд. Нікуди не поїдемо, доки не переконаємось, що з Дарсаною все добре.

Я не встигла відповісти, як у дверях з’явився Аларік. Він стояв із схрещеними на грудях руками, похмурий, але в очах проглядалася нерозділена теплота.

— А з братом значить привітатися не треба? — хмикнув він. — Звісно. Одразу до подружки. Це ж важливіше, так?

— Ну не бурчи, — відгукнулася Емі, посміхаючись тією легкою усмішкою, яку він так любив бачити в ній.

Вона кинулась до брата в обійми. Хоч він і пручався перші дві секунди, вже за мить притис її до себе й ніжно поцілував у волосся. Його обличчя освітила рідкісна останнім часом щира усмішка — братня, справжня.