Глава 2

- Так, подруго, начудили ви тут справ. Я очікувала, що ви можете зробити щось подібне, але сподівалась на вашу розсудливість. - відповіла Амелія, коли я закінчила свою розповідь. - Це ж треба, дорослі вампіри, а поводите себе ніби маленькі діти. Кохають одне одного, і так по-дурному вчиняєте. Жах просто.                                                                                                                                                       

- Ти це своєму братові скажи, адже він винен. Я намагаюся поговорити з Аларіком, а він мене уникає. - буркнула я. - Я знаю, що винна в тому, що ми розійшлися. Якби я тоді не зробила проблему з мого перетворення на вампіра, то зараз все би було добре. Шкода, що не можна повернути час назад... - я похитала головою. - Я хочу повернути наші стосунки, адже не можу без Ріка. Тепер я це дуже добре розумію.                                                                                                                                                             

- Якби і можна було б, то краще б нічого не змінювати. Сама знаєш про ці нюанси з часовим простором. Не найкраща ідея. Але зараз то все добре, бо Аларік розійшовся з Лулу. І чесно, вона мені дуже подобалася, але ця дівчина не для мого брата. Вони не створені одне для одного. На відміну від... - вона мені загадково посміхнулася, а я ж справді не розуміла до чого вона хилить. - Ілларіє, ти стала такою дивною після закінчення навчання. Мені здається, ще трохи і я тебе перестану впізнавати.                                                                                                                                                         

- Та все добре зі мною. Я ніби та сама, лише на вампіра перетворилась. - розгублено відповіла я. - Просто ще досі не звикла до своєї нової сутності. На це потрібен час. А як в тебе це так швидко вийшло?                                                                                                                                                          

Вона м'яко розсміялася, беручи мене за руки. І саме в такі моменти я відчувала як сильно мені не вистачало моєї подруги. Вона завжди була моєю підтримкою, слухаючи усі проблеми. плюсом було й те, що Аларік її брат. Хоча вони знайомі не з самого дитинства, проте дуже добре вивчили одне одного.                                                                                                                                                               

- Мені було простіше, адже хоч я і не знала, та я вампір з народження. Просто, на це знадобився час, аби все усвідомити. Та я готувалась до цього. Перетворення стало питанням часу. - Емі, здається, згадала ті часи, коли вона не знала про те, що є принцесою. - Головне, що ми поряд з тобою, і допоможемо.                                                                                                                                                    

- А ви надовго тут? - спитала я.                                                                                                                       

- Поки ти нас не виженеш. - відповів Зак, заходячи в кімнату. - Зоріна та Джейкоб будуть хвилюватися, але час їм звикнути до того, що Емі буде періодично від'їжджати з рідного дому. - посміхнувся хлопець, обіймаючи мене.                                                                                                                                               

- А з братом значить привітатися не треба. - хмикнув Аларік. - Звичайно, одразу ж до подружки. Це для тебе важливіше.                                                                                                                                                

- Ну не бурчи. - посміхнулася Емі.                                                                                                                 

Вона одразу ж підійшла та обійняла брата, а його обличчя в ту ж мить освітила посмішка. Ну не міг він довго ображатися на свою сестричку. Не після того, як він стільки років шукав її. Вони були такими милими. Інколи ці двоє могли довго сваритися чи сперечатися про щось, однак це не тривало довго. Та й не виглядало по-справжньому.                                                                                                                   

- Повірте, я вас не скоро вижену. - відповіла я.                                                                                               

- Мене он вже кілька місяців не може. Тому тут вам хвилюватися нічого - додав Аларік. - Невже Зоріна та Джейк так легко погодилися на це?                                                                                                             

- Це було важко, але тепер я відповідаю головою за Дарсану. Якщо з нею щось станеться, то мені краще одразу тікати в якийсь далекий світ. - розсміявся Зак. - Тому до Валорії ми ще не збираємося повертатися.                                                                                                                                                      

Що ж, тоді все чудово. Зі мною тут зараз моя родина, мої друзі та Аларік. І я дуже сподіваюся, що тепер і справді все налагодиться. Ми нарешті поговоримо з хлопцем, а подруга завжди підтримає та дасть пораду...