Глава 1

Місяць минув з дня весілля, і кожен новий ранок Реджинальда та Анастасії починався з усмішок і лагідних слів. Їхня взаємна турбота стала чимось більшим, ніж просто закоханістю — це була гармонія, яка відчувалася в кожному жесті, в кожному погляді, що вони кидали одне на одного.

Я часто спостерігала за ними зі сторони, не втручаючись, і щиро раділа за дядька. Він довгі роки жив наодинці, закритий у своєму світі обов’язків і втрат, і я бачила, як з кожним днем його серце розкривалося. Він сміявся частіше, погляд став м’якшим, навіть хода — впевненішою. Анастасія ж завжди була поруч, ніжна, витримана, як світло вранці після бурі. Вона підтримувала його не тільки в словах, але й у дрібницях — знала, як заспокоїти, коли щось іде не так, і коли потрібно мовчати, просто торкнувшись його руки.

Я ще задовго до їхнього одруження здогадувалась, що між ними щось є. Не пристрасть — глибше. Щось давнє, як мовчазна обіцянка. А тепер, коли Оракул проголосив, що в них буде двійня, все стало на свої місця. Хлопчик і дівчинка. Вони вже почали обговорювати імена, сперечаючись мило і з посмішками.

Я одного разу підслухала їхню розмову на балконі — вони вирішували, чи пасує ім’я Ліанна для майбутньої доньки. Мені стало тепло від думки, що ця родина нарешті має шанс стати повноцінною.

Амаранта тим часом оселилася з нами. Вона більше не виглядала розгубленою чи відстороненою. Навпаки — з кожним днем дівчина ставала впевненішою. Її жести, манери, навіть спосіб, у який вона сиділа за столом чи віталася з охоронцями, — усе вказувало на те, що вона починає звикати до свого нового життя. Їй не було легко, я це бачила.

Але поруч був Тоні, який буквально не відходив від неї. Він оберігав її спокійно, без показної героїчності — просто був поруч у найважливіші моменти. І це значило більше, ніж будь-які слова. Вона ж, Амаранта, не приховувала свого рішення: відмовитися від трону. Вона чітко заявила про це під час однієї з родинних вечерь.

- Я вампірка, і мені не личить сидіти на троні, що має належати дитині світанку, — сказала вона спокійно, але твердо.

Ми з нею зблизилися — не як сестри, але як союзниці. Та, як би це не звучало, моє серце все одно сумувала за Амелією. Вона стала для мене справжньою близькою людиною. Сестрою не по крові, але по духу.

Особливо боляче було через Аларіка. Я не знаю, що ще могла б зробити. Я пробувала поговорити з ним, випадково опинялася поряд, залишала невеличкі нотатки з нейтральними запрошеннями на чай. Він, здається, і не злився — просто замикався. Його погляд ковзав по мені, як вода по каменю, ніби я була просто присутністю, не людиною.

Я знала, що він образився. Я знала, що в усьому винна я. Але... хіба це привід ігнорувати мене повністю? Я чекала, що, принаймні після розриву з Лулу, він спробує поговорити. Але він лише мовчки проходив повз. Його «мене все влаштовує» було найболючішим.

Я була готова розкаятися, пояснити, розкрити всі емоції, які тоді не змогла, але... йому це було не потрібно. І найгірше — мені не було з ким поділитися цим. Амаранта його майже не знала. А Тоні, хоч і щиро намагався мене розрадити, не міг зрозуміти всієї глибини того, що нас пов’язувало з Аларіком.

Я почала подумувати про поїздку у Валорію. Щоб хоча б побачити Емі. Мені бракувало її голосу, її іронічних коментарів, її порад. Але цього не знадобилось.

Це було як легкий подих, як знайоме тепло у повітрі, яке щось обіцяє. Я сиділа у своїй кімнаті, розбираючи старі записи, коли раптом відчула аромат. Теплий, трохи пряний, з нотками гвоздики і металу. Вампір. Але не будь-який. Знайомий.

Я завмерла, а тоді блискавично підхопилася і відчинила двері ще до того, як в них постукали. Моє тіло вже повністю звикло до нової сутності, і я вміла користуватися нею інстинктивно. Переді мною стояла Амелія — така ж прекрасна, як і раніше, але водночас інша.

Вона наче виросла. У поставі була королівська гідність, у погляді — впевненість. Її плаття було темно-синє, з вишитими сріблом візерунками, волосся зібране, але кілька пасем грайливо спадали на плечі. Я мовчки кинулася до неї й обійняла так сильно, ніби боялася, що вона зникне.

— Емі! Як я скучила! Що ти тут робиш? — я нарешті відпустила її, відступивши вбік і жестом запросила до кімнати. — Не те, що я не рада — просто несподівано. Ви ж відклали візит, бо мали якісь справи.

— Вирішили зробити сюрприз. Ми з Заком приїхали погостювати, — посміхнулася вона, оглядаючись довкола. — Сподіваюся, ти не проти?

Я лише похитала головою. Слів не було — одні емоції. Я так сумувала за нею, бо вже звикла чи не щодня говорити з нею та ділитись усіма переживаннями. Амелія ж лише розсміялася.

— Реджинальд погодився. Він завжди радий друзям своєї племінниці, навіть якщо донедавна думав, що одна з них — його донька, — вона кокетливо підморгнула. — Ти ж знаєш мою цікавість, — додала вона, сідаючи на край мого ліжка. — Я просто мушу познайомитись з Амарантою. Це ж унікальний випадок! – Емі посміхнулась. – Це історія для пісень! А мої батьки... ой, краще не питай. Вони ледь відпустили мене. Щось їх тривожить. Але Зак переконав — сказав, що тут безпечно. Тим паче, він же зі мною.

— А де він зараз? — поцікавилася я, радісно спостерігаючи, як вона зручно влаштовується.

— Пішов привітатися з Аларіком. — її голос став м’якшим. — Вони почали спілкуватися. Повільно, але впевнено. Тепер, коли Рік знає правду про Зака, вже не залишається місця для недомовок. Це крок уперед. Я вірю, що вони знову стануть друзями.

Вона подивилася на мене з лукавою посмішкою. Як же я сильно скучила за такими простими посиденьками. Хоч Амаранта і була моєю сестрою, та з нею я не могла поділитись. І навряд чи колись вийде.

— А тепер — давай, викладай усе. Що відбувається? І особливо — що між тобою і моїм братиком? – серйозно запитала дівчина. – Я не відпущу тебе, поки не дізнаюсь кожну деталь. І тільки спробуй щось замовчати.

Я видихнула, відчуваючи, як зникає важкість у грудях. Ось вона — моя Емі. Моя подруга, моя опора. З нею можна було говорити відверто, без прикрас. Я знала, що вона вислухає, не переб’є, а потім скаже щось настільки точне, що вразить у саме серце.