Глава 16

У Королівстві нарешті запанував спокій. Той самий, про який так довго мріялось. Той, якого майже ніхто вже не сподівався дочекатися. Після всіх зрад, битв, втрат, після болю, що розповзався туманом по душі — ми змогли зупинитись. Просто зупинитись. Видихнути.

Вперше за довгий час не здригнутися від кожного шепоту, не озиратися через плече. Повільно, з закритими очима. Спокійний, глибокий вдих — і стільки всього зникло з легенів. Неначе з них виходив той самий страх, який ми носили роками.

Повітря стало легшим. Світлом наповнились не лише вулиці столиці, а й серця. Навіть тиша звучала інакше. Не гнітючою тривогою — а спокоєм. Надія, яку ми давно поховали, прокинулась і потягнулась до сонця.

Амаранта та Тоні прийняли рішення залишитись. І це було більше, ніж просто “залишитись у палаці”. Вони залишились у цьому житті. Обрали саме його. Його тіні, його світло, його минуле і майбутнє. Вони обрали нас.

Я бачила, як тяжко далася їм ця відвага. У поглядах — тисячі пережитих спогадів, у рухах — обережність, наче вони ще не до кінця вірили, що небо над головою — справжнє, не ілюзія. Але з кожним днем їхні кроки ставали впевненішими, голоси — твердішими, а усмішки — щирішими.

Амаранта нарешті повернулась додому. І не в тому сенсі, що повернулась до палацу, ні. Вона повернулась до себе. До своєї історії, до свого коріння. І те, як вона дивилась на Реджинальда, підтверджувало це краще за будь-які слова.

Реджинальд… Його очі тепер світилися інакше. Не лише радістю — він випромінював глибокий спокій, ту тишу, яка приходить, коли найстрашніша втрата перетворюється на несподіване повернення. Він не відпускав її від себе, навіть на кілька кроків.

І я розуміла чому. Стільки років він жив із провиною, яку не вимовляв уголос. Зі страхом, що загубив доньку назавжди. А тепер вона була поруч — така інша, така жива, така своя. І все, що було між ними — тиша, кров, роки мовчання — зникло в одному обіймі.

А вона боялась. Боялась зробити цей перший крок. Довго стояла осторонь, наче гість, який не знає, чи його запросили на власне життя. Я пам’ятаю, як вона ховалась за колонами, вдивлялась у Реджинальда здалеку. Її очі були сповнені болем і… соромом. Вона справді думала, що він її не прийме. Бо тепер вона — вампірка. Бо її серце вже не б’ється, як у людей. Але він… він не бачив перед собою вампірку. Він бачив доньку. І коли нарешті підійшла — він просто мовчки обійняв її, наче хотів обійняти всі ті роки, коли її не було.

Тоді вона почала говорити. Про те, як жила. Про Землю. Про мафію, до якої потрапила. Про вуличні війни, чужі накази, страх, холодні очі. І про те, як її врятував він. Тоні. Сухо, без зайвого драматизму, але кожне слово бриніло. У голосі — сила, яку вона здобула, і тиша, яку навчилась тримати всередині.

І тоді я зрозуміла, ким став для неї Тоні. Не просто союзником. Не просто тим, хто витягнув її зі зламаного світу. Він став її домом. Я знаю того, хто викликав в мені такі ж емоції.

Іронія долі — Тоні, найперший вампір, створений Людмілою. Її перше творіння, її експеримент. Легенда, яка, як ми вірили, давно втратила будь-який зв’язок з життям. А він був тут. Стояв поруч із Амарантою. Дивився на неї, ніби вона — останнє світло в нескінченній темряві. А вона дивилась на нього так, наче її серце вже давно перестало битися, але оживало щоразу, коли він був поруч. Їхня любов була глибокою. Без драм, без зайвих слів. Справжньою.

Мама… Наші стосунки змінилися. Раніше між нами був лід — старий, товстий, який не тріщав, а просто стояв стіною. Зараз — він почав танути. Повільно, але невпинно. Ми не говорили про все одразу, не обіймались кожні п’ять хвилин, але… ми були разом. Сиділи на балконі, мовчали. Пили чай з ромашкою. Часом я ловила її погляд — той самий, яким вона дивилась на мене в дитинстві. І бачила жаль. І тепло. Вона не завжди знала, як бути матір’ю. Але тепер намагалась. І я намагалась у відповідь.

З Аларіком — усе набагато складніше. Його присутність боліла. Ми обоє знали: це любов. Вона жила в нас, дихала нами, ховалась у кожному погляді, в кожному затриманому подиху. Але ми мовчали. Гордість? Страх? Минуле? Я не знала, що саме нас тримало осторонь.

Лише знала, що коли він поруч — у грудях ніби хтось розкривав стару рану, яка водночас була і болем, і життям. Але сьогодні… я вирішила не думати про це. Бо сьогодні — весілля. Весілля Реджинальда і Анастасії.

Ніхто не вірив, що це станеться. Довгий час вона була просто його другом. Тінню в найтяжчі дні. Тихим голосом у темряві. Вони мовчали про те, що відчували, роками. А сьогодні — трималися за руки і клялися бути разом.

Анастасія була неймовірною. Її сукня з тонкого шовку нагадувала краплі роси на світанку. Її усмішка світилась так яскраво, що хотілось заплющити очі. Її щастя було майже відчутним на дотик.

Весілля влаштували у внутрішньому саду палацу. Низькі гілки дерев, обмотані ліхтариками, легка музика, запах троянд і винограду. Стільці з білими стрічками, довгі столи з золотистими келихами, дітлахи, що бігали довкола. Усе було теплим. Справжнім.

Амаранта сиділа поруч з батьком. Її рука — в його. Вперше за стільки років. І в тому дотику було все — і втрачене дитинство, і вибачення, і прийняття. Вони нарешті були разом. Без страху. Без секретів.

Я сиділа трохи осторонь. Під деревом. Дивилась на все це і відчувала, як у грудях щось змінюється. Як у порожнині, де ще недавно був страх, з’являється спокій. Теплий, обіймаючий. Я згадала Амелію. Її голос. Її очі. Скільки разів вона рятувала мене словами. Як же мені її не вистачає.

Мій погляд мимоволі ковзнув до фонтану. Аларік стояв там. Один. З келихом червоного вина. Його пальці легко ковзали по склу. І він дивився на мене. Просто дивився. Без усмішки. Але й без тіні. У його погляді було щось нове. Мовчазна надія.

І я подумала: можливо, це воно? Початок. Нове життя. Без битв. Без втеч. Зі світлом, з любов’ю. Можливо, цього разу нам пощастить. Можливо… ми вже вдома.