Глава 15

Я досі не могла отямитися. Амаранта, вона жива. І вона вампір. Дівчина вирішила повернутися додому, ще й в такий час, коли найбільше була потрібна. Так схожа на Реджинальда, що якби ми її побачили раніше, то точно впізнали би. Та вона не хотіла, аби її знайшли. Дівчина ж просто стояла біля свого друга, а він поводив себе так, ніби готовий в будь-який момент забрати її звідси. А я ж його впізнала по картинам. Він це той Ентоні Рейгаз, перший вампір, якого перетворила Людміла. Дивно було бачити перед собою настільки древнього. Реджинальд повільно підійшов до Амаранти, і я бачила сльози в його очах. Як і в її. Не в силах стримати свої емоції, він просто притягнув її ближче до себе, міцно обійнявши. Донька, яку він не бачив близько вісімнадцяти років, повернулася додому. А ми ж завжди вірили, що з нею все добре. Коли чоловік відпустив Амаранту, я бачила, що вона неймовірно рада цьому.                                                                                                                                                                

- Доню, чому ти не повернулася раніше. Ми шукали тебе. - почав він. - Я не втрачав надію, вірив, що знайду тебе. І тепер ти тут, поруч з нами. І тепер я не готовий тебе кудись відпустити. - продовжував дядько.                                                                                                                                                             

- Знаю, що шукали. Я виросла на Землі, а там є проблеми з будь-якою магією. Тому важко було повернутися додому. А потім я зустріла Тоні, і він врятував мене. Правда довелося стати вампіром, аби вижити. - дівчина посміхнулася, взявши за руку хлопця. - Я хотіла приїхати та побачити вас. Але боялася, що ви не приймете мене, адже я вампір. А в нашого народу завжди були не найкращі стосунки з цією расою. - продовжувала Амаранта. -  А потім я дізналася, що Ілларію теж перетворили. І тоді прийняла рішення.                                                                                                                                       

Вона обережно підійшла до мене та обійняла, а я досі стояла в шоці. Це моя сестра. Дівчина, яку ми шукали стільки років. Вона впізнала мене, хоча цьому я точно не здивувалась. Та чому Аларік напружився поряд зі мною. Та й погляд Амаранти давав зрозуміти, що вони знайомі. І ось тут я зовсім не розумію нічого. Якщо так, то Рік би знав, що вона Рейвенпорт, і з Емі склалося би все інакше. Так, треба буде розпитати про це більше.                                                                                                             

- Та тепер я вирішила повернутися. Ти ж не проти, якщо Тоні теж лишиться? - посміхнулася Амаранта. - Адже ми кохаємо одне одного. Та й він теж народився в Хейвенберді і стільки років не повертався до рідного дому.                                                                                                                                                     

- Доню, я згоден на все, аби ти тільки була тут. До того ж ми раді кожному. Ми втратили стільки років, що тепер маємо багато чого наздогнати. І в нас буде на це час. - він досі не міг стримати сліз. - А ще тобі треба познайомитися ближче з сестрою. А ще з Анастасією, моєю нареченою. І королівство змінилось.                                                                                                                                                        

Це все було досить мило, проте я досі не зводила погляду з Аларіка. А він ж дивився на мене. Скільки ж таємниць приховує цей хлопець? Та і як він міг познайомитися з Амарантою та Тоні? Стільки питань, проте якщо я його спитає прямо, він точно мені не відповість. Хоча, можна й спробувати. А раптом щось вийде...