Глава 15

Я досі не могла отямитися. Все, що відбувалося довкола, здавалося сном, несправжнім, ніби реальність раптом розсипалася на скалки, а я — одна з них, зависла десь між спогадами і справжністю. Світ більше не був цілісним. Він тремтів, спотворювався, гойдався, як вода в калюжі після грому.

Амаранта… Вона жива. Стоїть переді мною. Жива. Справжня. І… вона вампір. Це останнє слово глухо відлунювало в голові, немов удар гонга, несподіваного й надто гучного. Хоча я і сама тепер належала до цієї раси.

Серце стискалося в грудях, мовби його хтось схопив і стискав усе дужче, обмотавши холодною, мокрою мотузкою. Я намагалася вловити щось знайоме в її поставі, обличчі, очах, що лишилося від тієї дівчинки, яку ми втратили стільки років тому. І знайшли.

Біль, що прорізав мене, був водночас гострий і ніжний — я одразу побачила в ній Реджинальда. Вираз очей — той самий глибокий, спокійний, але повний внутрішньої сили. Ті ж брови, мов намальовані одним точним мазком, той самий профіль, гордий, як у королеви, хоч вона й стояла тихо, без жодного слова. Якби я побачила її раніше, просто на вулиці, серед натовпу — можливо впізнала б. Якби б придивилась. Але вона не хотіла, щоб її знаходили. І тепер зрозуміло чому.

Амаранта стояла мовчки, майже нерухома. Її постать ледве тремтіла, але поруч із нею — мов тінь — стояв молодий чоловік, темне волосся, світла шкіра, риси обличчя, наче виточені з мармуру. Його погляд був холодним, уважним, і не зводився з неї ані на мить. Він стояв близько, майже торкався її, ніби кожною клітиною намагався сказати: "Я тут. Я не дам тебе образити".

Його рука легко лягала на її лікоть — обережно, обнадійливо. В ньому не було ані крихти паніки, ані порожнечі — лише контроль, глибокий спокій, той самий, що попереджає: "Не руш". І я впізнала його. По старих портретах, архівах, згадках у древніх книгах. Ці очі, цей спокій, ця мовчазна сила — він був ним.

Ентоні Рейгаз. Перший, кого Людміла перетворила. Древній. Міфічна постать, привид минулого. І ось він — тут, реальний, поруч із нею. Її охоронець. Її коханий?

Реджинальд ступив уперед повільно, ніби боявся, що цей світ розсиплеться, якщо зробити щось надто різко. Його постава була горда, але в очах блищали сльози. Важкі, щирі, теплі. Вони з’явилися миттєво, як тільки він глянув на неї зблизька. Амаранта теж плакала. Беззвучно. Її плечі ледве тремтіли, а губи злегка здригалися, як у дитини, яка прокинулася від страшного сну і побачила батька.

— Доню… — прошепотів він.

Одне слово. Але скільки в ньому було: любові, болю, вини, туги, сподівань. І щось у мені здригнулося. Він зупинився за крок до неї, ніби боявся зламати магію моменту. Але вона зробила цей крок. І ще один. А потім — в один рух — кинулася йому в обійми.

Його руки замкнулися навколо неї, міцно, як ланцюги, що тримають світ. Він тримав її так, ніби намагався забрати назад усі ті вісімнадцять років болю, порожнечі, снів, у яких її не було. Її пальці вчепилися в його сорочку, й я відчула, як усе довкола завмерло. Світ існував лише для них — батька і доньки, що знову знайшли одне одного.

— Ми шукали тебе… — його голос захрип, зірвався. — Я ніколи не зупинявся. Вірив. Чекав. І от — ти тут. Поруч. І я… я не відпущу тебе. Ніколи.

— Я знаю, — тихо відповіла вона, відступаючи на крок і зустрічаючись із ним поглядом. — Я виросла на Землі. Там все… інакше. Магії майже немає. Жити там — все одно що бути сліпою. Я не могла знайти шлях назад. А потім зустріла Тоні. Він… врятував мене.

Вона стиснула його руку — так природно, ніби це було частиною її сутності. Їхні пальці переплелися, впевнено, спокійно. Там було щось справжнє — я відчула це шкірою. Тоні ж привітався з Людмілою, з якою вони колись були найкращими друзями.

— І… щоб вижити, я погодилась на перетворення. Я стала вампіром, — її голос не зламався, навпаки, в ньому була сила. — Я боялась повернутися. Думала, ви відвернетеся. Ми всі знаємо, як наш народ ставиться до вампірів. Особливо після війни. Я боялась бути… чужою.

Реджинальд мовчав, довго вдивлявся в неї, ніби хотів упевнитися, що вона справді тут. Потім його рука м’яко торкнулась її щоки. Він був таким щасливим. А я ж на мить відчула себе зайвою тут. І Аларік думав так само.

— Ти моя донька. І ніхто, нічого — не змінить цього, - посміхнувся дядько. – Ти жива. Цього достатньо.

Вона зітхнула, опустила очі, потім підвела погляд знову — в ньому вже була впевненість. Сестра могла нарешті розслабитись. Адже вона так сильно хвилювалась.

— А потім… я дізналася, що Ілларію теж перетворили, - вона подивилась на мене. – І зрозуміла — я більше не хочу ховатися. Я Рейвенпорт. І я повертаюся додому.

Вона рушила до мене. Повільно. В її погляді читалося щось ніжне, знайоме, мовби спогад про літо, яке колись поділили разом. Один крок. Другий. І раптом — вона обійняла мене. Її обійми були теплими, справжніми, у них не було примусу, тільки туга, щастя й страх. Волосся її пахло ніччю і квітами, і я відчула, як вона тремтить. Вона теж боялася. Я обійняла її у відповідь, так міцно, як могла. Моє тіло ще не встигло усвідомити, а душа вже кричала — це вона. Сестра. Амаранта. Жива.

Але за мить я відчула щось іще. Холодний порух десь позаду. Аларік. Його енергія раптом змінилась. Я відчула це спиною. Ту напругу, той перелом тиші. Обернулася й зустріла його погляд. Його очі… вони були сповнені тривоги. Але не тієї, що виникає через небезпеку. У них було щось особисте. Спогади. Знайомство. Розпізнавання. І водночас — мовчання.

Амаранта теж глянула в його бік. Їхні очі зустрілись на коротку мить. І це був не випадковий погляд. Це була розмова без слів. Обмін історіями. Визнання. Я затримала подих. Якщо вони знали одне одного — то чому він мовчав? Чому жодного разу не згадав, ким вона була? І якщо знав — чому не сказав мені?

— Я вирішила повернутися, — знову звернулась Амаранта до Реджинальда. — І… ти ж не проти, якщо Тоні залишиться зі мною? Ми разом. І він — теж звідси. Хейвенберд — його рідна країна. Він просто… давно не був тут.