Глава 14

Вони не прийшли з миром. Це було ясно з першої ж миті. Не потрібно було слів чи жестів — достатньо було просто подивитися на них. У кожному їхньому русі відчувалася загроза: обережна, контрольована, мов розтягнута пружина, готова будь-якої миті вистрілити. Вони наближалися неквапливо, наче прогулювалися парком у сутінках, але кожен їхній крок лунав у повітрі, як удар війни.

І їхній погляд... Вони дивилися на нас не як на рівних, навіть не як на ворогів. Вони оцінювали. Вимірювали. Наче шукали найслабше місце, щоби завдати удару без зусиль. Від того погляду по шкірі бігли мурахи, а повітря здавалося надто щільним, надто гарячим.

Я майже чула, як всередині мене щось закликає: бий, захищай, не чекай. Моя магія реагувала швидше за думки — я підняла долоню, й тонка блискавка вислизнула крізь пальці, мов сигнал небезпеки, що прорізав простір і щезнув у напрямку палацу. До матері. Вона мала відчути.

Я не сумнівалася в цьому ні на мить. Її інстинкти — загартовані, наче клинок, перевірені війнами, болем, втратами. Якщо хтось і здатен почути безмовний крик — це вона. Вона знатиме: небезпека прийшла, і несе смерть. І вона прийде. Зі всіма, кого зможе зібрати. А наша задача поки — витримати. Не зламатися.

Але ті, що стояли перед нами, не поспішали. Вампіри взагалі рідко вміють стримуватися — їм властиво діяти, кидатись, роздирати. Але ці… були іншими. Вони стояли нерухомо, мов статуї. Темні, мов витесані з чорного каменю, й мовчазні. Лише вітер шелестів у гіллі, та час від часу в їхніх очах блискав сірий, майже металевий блиск.

І це мовчання було страшніше за крик. Нарешті з’явилися мати й Реджинальд — ніби розірвали повітря навпіл. Поруч із ними з'явилися вартові: вишколені, озброєні, зосереджені. Їхня присутність додала сили. Навіть якщо на мить. Але і цього було замало. Ми залишалися в меншості. І навіть не знали, що саме нас чекає. Вони — чекали на сигнал. Це відчувалося шкірою. Мов от-от гряне грім.

— Іменем королівського двору Валорії я наказую вам негайно залишити територію, — голос Аларіка розсік простір, мов лезо.

Глухий, рівний, незламний. Він не був просто заявою — він був попередженням. Аларік знав наскільки вагомими були слова принца вампірів.  Я глянула на нього. Його профіль був мов витесаний з граніту. І я згадала: він — принц. Він не прагнув влади, не шукав трону, але виховувався для цього. Він умів тримати себе, керувати, змушувати слухати. Його голос звучав як наказ долі. І це лякало. Бо значило, що ми не маємо вибору — лише діяти.

Але й ми знали — слів буде недостатньо. Чоловік попереду, в центрі, зробив один-єдиний крок. Його рух був плавним, нечутним. У ньому не було сили — лише впевненість. Посмішка, що з’явилася на його вустах, була надто широкою, надто звіриною.

— Ми не підвладні короні Драгомірів, — його голос нагадував оксамит, але той, що обпікає, мов кислота. — Ваші накази — порожній звук у нашому світі. Ми прийшли не вести переговори.

— То чого ви хочете? — Реджинальд ступив уперед. Його рука лягла на руків’я меча, очі блищали холодом.

— Це не ваша справа, Ваше Величносте, — насмішкувато відповів незнайомець. — Ми дали вам вибір раніше. Ви його відкинули. Тепер — пізно. Ми прийшли не по мир. Ми прийшли по кров.

Із його очей спалахнуло червоне світло. Ікла блиснули на мить — коротко, мов обіцянка болю. Страх прокидався в мені. І хоча я була не одна, та якесь недобре передчуття підіймалось в мені. Ну чому тут нема Дарсани та Зака. Вони би впорались швидко.

— Тому… — прошипів він, — почнемо.

І в ту ж секунду темрява розірвалась. Вони не побігли — вони зникли. Розтанули, ніби стали частиною повітря. А з'явилися миттєво — поруч. Зусібіч. Перший удар майже зніс мені голову — лезо пролетіло за сантиметр від шиї, я лише інстинктивно виставила руку. Магічний щит виблиснув, і іскри розсипалися у повітрі.

Все перетворилося на хаос. Аларік бився мов демон — його клинок світився темною аурою, кожен удар був точним, потужним. Реджинальд тримав фланг, вправно змішуючи магію і меч. Мати рухалась з грацією мисливця — кожен її крок був ударом, кожен погляд — загрозою. Але ворогів було надто багато.

Я відчула, як моя кров закипає. Вампірська сила розпирала зсередини, руки пульсували енергією. Я здіймала шматки землі, обертала їх у зброю, розбивала ворогів хвилями повітря, спалювала їх розрядами. Але ті не зупинялися. Зламані кістки зростались на очах. Обпалена плоть відновлювалась за секунди. Вони не боялися болю. Вони були створені для війни.

Це були кровники. Одного з вартових підняли над землею й розірвали, мов тканину. Інший — просто згорів від дотику до чийогось прокляття. Людмила билася, мов сама смерть — стрімко, нещадно, без милосердя. Але навіть вона втрачала темп. Сили зменшувались.

Я знала — ми програємо. Дядько кульгав, рука обвуглилась. Армія його воїнів ледве могла впоратись. Аларік ледве тримав меч. Мати важко дихала. Навіть повітря навколо наче згустилось — важке, затхле, сповнене кров’ю й порохом.

Я не мала права відступати. Це — мій дім. Моє коріння. Моя земля. Я — донька Рейвенпортів, і я не дам цьому місту впасти. І тоді...

Коли здавалося, що ми ось-ось впадемо, коли вороги прорвались до центру, і вже не було кому захистити тил... Вони з’явилися. Двоє. Немов із сновидіння або нічного жаху. Просто з імли.

Перший — високий, із темним волоссям, розтріпаним, мов після бурі. Його очі палали кров’ю, а на вустах грала ледь помітна усмішка. Його рухи були надто легкими, мов танець. Але кожен удар — точний, фатальний. Він знав, куди вдарити. Наче читав думки.

Поруч — дівчина. Струнка, мов лезо. Довге чорне волосся спадало на спину, її погляд — пронизував. У рухах була ідеальна точність, холод, безжальність. Її магія була тиха, але смертоносна. Вона ніби заморожувала простір довкола.

Я не знала, хто вони. Але серце підказувало — вони за нас. І раптом хід битви змінився. Кровники — відступали. Хтось падав, хтось зникав у тінях. І зрештою лишився тільки він — головний. Ми оточили його. Його лице було вкрите кров’ю, але усмішка нікуди не зникла.