Глава 14

Вампіри, що прийшли явно не з добрими намірами. Моє передчуття буквально кричало про це. Треба якось попередити інших. Тому, я ментально послала невелику блискавку до моєї матері. Вона то точно все зрозуміє, а поки що нам треба тягнути час. Знаючи реакцію Людміли, жінка буде тут вже за кілька хвилин разом з усіма, кого встигне зібрати. А потім підтягнуться й інші. Та вони і не збиралися поспішати, ніби очікуючи чогось. І це так дивно, мені здавалося, що вампіри не люблять чекати.  За мить Реджинальд та мати були тут, а згодом ще кілька вартових. А вони і далі стояли на одному місці. Ось це точно не нормально.                                                                                                                           

- Іменем королівського двору Валорії я наказую вам забратися звідси. - владно сказав Аларік. - Інакше матимете проблеми.                                                                                                                                        

Інколи я забуваю, що він все ж є принцом, не дивлячись на усю простоту. Хоча і не по праву краві, проте його стільки років готували прийняти трон. І хоча Аларік цього не бажав, однак в нього на той момент не було іншого виходу. Та, на щастя, з'явилася Дарсана, яка і стала спадкоємицею. Але зараз це нам знадобилася, адже він звучав досить владно. Хоча ми потребуємо допомоги, адже їх в рази більше ніж нас.                                                                                                                                                

- Ми не підвладні королівському дому Драгомірів. Для нас твої слова лише пустий звук, який ніяк не подіє - посміхнувся чоловік. - І твоя влада, принце Аларіку, тут зовсім не допоможе. Ми прийшли забрати дещо.                                                                                                                                                    

- Що вам потрібно? - спитав дядько.                                                                                                                 

- А це вас вже не стосується, Ваше Величносте. В свій час ви не захотіли ставати частиною нас, але така можливість була в кожного короля чи королеви. Та зараз я не налаштований розмовляти. - сказав чоловік. -  Адже ми не хочемо мирного рішення конфлікту. Нам це зовсім не цікаво. - він вишкірив зуби. - Тому...                                                                                                                                                               

І я навіть не встигла отямитися, як нам нанесли перший удар. І відбивати його було не дуже то й легко. Одна справа, коли ми б'ємося з демонами, а зовсім інша з досить сильними вампірами. Як добре, що я хоча б могла відповідати. Тим паче, коли серед нас лише Людміла є справжнім воїном. Ми ж не тренувалися з самого дитинства, а в неї на це було цілих шістсот років. Та все ж ми програвали. Я активно користувалася не тільки силами вампіра, а ще й телекінезом, який мені дістався після перетворення. Шкода, що мій дар некроманта не настільки сильно розвинений. Але що ми можемо зробити проти групи вампірів? Я бачила, що поступово вже не витримує дядько, а вартових стало менше. Ще трошки, і ми остаточно програємо, а вони заберуть те за чим прийшли, що би це не було. А я ж вирішила триматися до останнього. Я принцеса, і це моє королівство. Ми маємо відстояти його честь.                                                                                                                                                                  

І коли вже надії не було ніякої, прийшла неочікувана допомога у вигляді двох вампірів. Першим був хлопець з темним кучерявим волоссям та високим зростом. По тому, як він бився, з легкою насмішкою, здавалося, що ця ситуація скоріш веселила його. Однак його прийоми були не надто хорошими. Скоріш рятувала магія та те, що він ніби вгадував наступний крок противника. А от дівчина була нижчою за нього, з довгим чорним волосся, і дуже вона була мені схожа на когось. В обох вампірів червоні очі, і я навіть уявлення не мала звідки вони взялися. Досить скоро нам вдалося перемогти, захопивши головного у заручники. І лише тоді я зрозуміла, що дядько дивно дивиться на цю дівчину. Так що ж сталося?                                                                                                                                            

- Амаранто? - прошепотів він.