Глава 13

Цілий тиждень я тренувалася з мамою щодня — до знемоги, до останнього подиху. Але вперше за довгий час мені це було в радість. Її рухи були чіткими, точними, різкими — вона не щадила мене, не давала жодного шансу розслабитися, не спускала ні краплі недбалості. І хоча часом було боляче, часом я падала на коліна, задихаючись, ця втома була очищувальною.

У ній не було злості — лише виклик. Ніби вона, нарешті, навчилася бачити в мені не зраджену доньку, а рівну — або хоча б ту, хто гідна вчитися. Ми говорили мало, але кожен удар, кожне блокування, кожен злам шаблону — усе це говорило більше, ніж слова.

Згодом, між тренуваннями, ми почали говорити. Не про великі істини, не про минуле, не про темряву, яка розділяла нас стільки років. А про дрібниці. Вона показувала мені, як зібрати нічні трави для еліксиру сили. Як правильно вичищати лезо, щоби магія не вицвітала. Як читати пульс у шиях тих, кого любиш і не хочеш втратити.

Її голос став лагіднішим, погляд — м’якшим. І я, навіть не помітивши цього відразу, почала відповідати взаємністю. У мені щось відтануло. Я пробачила. Можливо, не повністю, не без сліду, але вперше дозволила собі сказати: вона моя мати. Не ідеальна. Не та, що я уявляла собі в дитинстві. Але — моя.

Тому коли вона раптом щиро зраділа новині, що скоро приїде Дарсана — я ледь не заплакала. У її голосі звучала така несподівана теплота, ніби вона раптом згадала, що в моєму житті є хтось, хто значить більше за місію чи владу. Хтось, кого я люблю. А ще — ніби вона сама хотіла побачити її, впевнитися, хто ж та принцеса-вампірка, з якою ми пережили стільки всього.

Дарсана завжди була більше, ніж просто подруга. Вона — моя інша половина. Моя сестра, не по крові, але по долі. І, звісно, вона не приїде сама. З нею буде Зак. Куди ж вона без нього? Я сумувала за обома. Розмови по Сфері не рятували — вони були короткими, обірваними, і завжди з ноткою обережності. Живе спілкування було незамінним. Я мріяла знову засміятися до сліз у її обіймах. І рахувала дні до зустрічі.

Лулу поїхала того ж вечора. Після нашої розмови вона мовчки зібрала речі, попрощалася з матір’ю... і просто пішла. Без драми. Без сцени. І все ж я відчула полегшення. Гірке, але справжнє. Бо більше не мусила дивитися, як вона хапає його за руку, як торкається до нього ніби ненароком, як ловить його погляд, ніби це єдиний вогонь у її темряві. Я більше не мусила прикидатися, що мені байдуже. І, мабуть, вона це знала. Ми ще зустрінемось. Можливо, навіть зможемо все обговорити. Але точно не зараз.

Аларіка я бачила рідко. На спільних тренуваннях він був уважним, мовчазним, ідеально зібраним. Під час обідів — ввічливим, навіть трохи іронічним. Але щойно трапилась перерва, він зникав. Його не було в палаці, не було у внутрішньому саду, ні в бібліотеці. Я пробувала простежити — щоразу безуспішно. Один раз — майже спіймала. Він ішов нічним коридором, а я — на м’яких лапах, у тіні. Але він ніби відчув мене ще до того, як я ступила на плиту. Подивився просто в темряву, де я ховалася, і — зник. Розчинився, залишивши по собі запах спеки, попелу та… спогаду.

Я здалась. Думала, що не дочекаюся жодної розмови. Але в той вечір усе змінилося. Я сиділа в саду, на лавці, поряд із плетивом нічних троянд. Вони розквітали лише під місячним світлом — тендітні, примарні, майже прозорі. Їхній аромат був тонким, схожим на звук старовинної музичної шкатулки — легкий, ледь вловимий. Я просто дихала. Слухала тишу. І вперше за кілька днів дозволила собі нічого не думати.

І саме тоді він з’явився. Не зі звуком — з коливанням повітря. Наче реальність тріснула й дозволила йому пройти. Я навіть боялась відвести погляд, адже раптом він просто зникне.

— Прекрасна ніч, чи не так? — тихо мовив він, його голос був теплим, майже людяним. — Одна з тих, коли хочеться дивитися на зірки. Або випити кров кількох білочок.

Я скосила погляд і пирхнула. Його гумор завжди дивував мене. Він був собою, саркастичним, веселим, проте серйозним, коли це потрібно.

— Романтик у чорному, - посміхнулась я. – Це твій стиль? Спершу зірки, а потім вбивства?

— Ага, ти помітила, — він засміявся. — Але я ж не винен, що ти так добре мене читаєш. І, до речі, ми помінялися місцями. Це я мав бути саркастичним, а ти — злою тінню.

— Та годі, Рік. — Я зітхнула. — Якщо ти прийшов поговорити, то говори.

Я ненавиджу ці початки про погоду. Завжди здається, що далі буде щось неприємне. То краще вже одразу. Його усмішка зникла. А мені ж так хотілось повернути її.

— Я не ненавиджу тебе, Ілларіє, — сказав він раптом. — Ти думаєш, що так. Але ти помиляєшся. Насправді я…

Його голос урвався. Очі — широко розплющені, зосереджені, дивилися не на мене, а повз. У щось — або когось — позаду мене. І це було моторошно.

— Він тебе кохає, хіба це не очевидно? — пролунав чужий голос. Хриплий, обволікаючий, наче холодний вітер у вухах. — Ви, вампіри, такі повільні у визнаннях. Сумно.

Я повільно обернулася. Переді мною стояв незнайомець. Високий, чорне волосся, темні очі — ніби людські. Але запах… не мав жодного знайомого відтінку. Навіть повітря навколо нього здавалося фальшивим. Це не був звичайний вампір. Його магія — стара, викривлена. І я відчула, як щось тягнеться до мене, лоскоче шкіру, шукає вразливе місце.

Його очі… вмить спалахнули. Червоним. Не просто червоним — темно-червоним, кривавим, з відтінком божевілля. І я занадто добре знала такий погляд.

— Рік… — прошепотіла я.

Але він уже стояв поруч, рука в його руці, тіло напружене. Хлопець розумів все не гірше за мене. І він був готовий захищатись. Бо навряд чи ці істоти сприймають накази королівських родин.

— Вони не звідси, — мовив він. — Біжи до палацу. Розкажи іншим, я поки затримаю їх.

— Я не залишу тебе, - прошепотіла.

— Це наказ, - різко сказав він.

— А я не підкоряюсь наказам, - фиркнула я. – Я принцеса Хейвенберду. І я не залишу тебе тут з цим.

- Будь ласка, - прошепотів він. – Ілларіє, ти маєш врятувати себе.