Глава 12

Аларік прийшов до тями — про це мені сказав Реджинальд. Його голос тоді був особливо м’який, ніби він навмисно обгортав кожне слово ватою, щоб полегшити мій біль. Але, попри добрі новини, він одразу ж попередив: зараз Рік дуже слабкий. Його тіло ще не відновилося після поранення, і він більшу частину часу проводить у ліжку. Поряд з ним постійно була Лулу. І я… я не мала на це жодного права. Я не наважилася навіть зайти. Я знала, що для нього зараз чужа. Чужа, яка завдала болю. Я не мала права бути поряд.

Я мовчки ковтала цю правду, намагалася переконати себе, що це краще для нього. Та щоночі, коли лежала в ліжку, уявляючи його обличчя, бліде, змучене — серце щеміло нестерпно. Хоча вампірів і важко вбити, я все одно боялася. Боялася, що він більше ніколи не прокинеться, що мій останній погляд на нього був прощальним. Але він жив. І це вже робило дихання легшим, хоч і не знімало тягаря з грудей.

На щастя, були й приємні новини. Виявилося, що Анастасія вагітна. А Реджинальд нарешті зробив їй пропозицію. Вона світилася від щастя, навіть попри те, що світ навколо розвалювався на частини. Реджинальд зізнався, що хотів це зробити раніше, але зараз — ідеальна нагода. Я бачила, як сильно вони кохають одне одного, і серце трохи тануло. Принаймні хтось знайшов своє світло.

Та всередині мене вирувала буря. Я не могла більше залишатися в кімнаті. Надто багато всього накопичилося, і емоції почали душити. Тому я без особливих роздумів вирушила в тренувальну залу. Це було дивно, бо останнім часом я уникала цього місця. Але щось вело мене саме туди.

У залі панувала тиша. Повітря було прохолодним, свіже дерево стін ледь відчутно пахло маслом, і навіть крихітні частинки пилу в повітрі здавалися спокійними. Тут я могла бути собою — без обличчя принцеси, без удаваної сили. Я просто зупинилася посеред кімнати, вдихнула глибоко і почала бити грушу. Спочатку обережно, потім з кожним ударом сильніше й сильніше, ніби хотіла вибити з себе весь біль, усю провину, усі невимовні слова.

А може, Аларік мав рацію. Може, я дійсно жахлива егоїстка, яка вважає, що може вирішувати за інших. Я кохаю його, і він кохає мене. Але хіба любов достатня, коли через неї ми обоє страждаємо? Чому я тоді відпустила його? Чому зараз не можу просто прийти до нього, подивитися в очі й сказати, як сильно мені болить?

— От ніколи би не подумала, що зустріну тут Ілларію Рейвенпорт, — пролунав голос із-за спини. — Це так само неочікувано, як побачити русалку на суші.

Мені навіть не треба було озиратися. Я вже знала, хто це. Її запах, її магія, сама присутність — усе підказувало, що тут Лулу. Вона вже деякий час стояла поблизу, мовчки спостерігаючи. І я знала, чому вона прийшла. Але розмовляти з нею не хотілося. Не тому, що вона винна — ні, вона не винна. Просто… вона була з ним. І робила його щасливим. А я — ні.

— Тут думається краще, — пробурчала я, не озираючись. — І ніхто не заважає.

Вона наблизилася, зупинилася поруч, схрестивши руки на грудях. Дівчина була на дивно спокійною, проте я бачила сум в її очах. Невже з Аларіком щось сталось? Хвилювання почало підійматись в мені. Але ні, я би дізналась, якби стало гірше.

— І що з твоїм настроєм? Не впізнаю ту веселу, життєрадісну Ілларію Рейвенпорт, - вона посміхнулась. – Що сталося?

— Тобі відповісти чесно? — я вдарила грушу з такою силою, що вона хитнулася назад, і тоді вже розвернулася до неї. — Не ображайся, але мене не влаштовує те, що ви з ним зустрічаєтесь.

Я мала зупинитися. Проковтнути емоції. Але слова вже вирвалися, як вода з прорваної греблі. Я не могла стримуватись, це надто важко для мене.

— Я знаю, я винна в нашому розставанні. Знаю, що сама його відштовхнула. І ти нічого поганого не зробила. Але все одно… це якось неправильно, - прошепотіла я. – Ти добра. Ти заслуговуєш на щастя. Але коли я бачу вас разом — мені хочеться кричати. Бо я знаю, що не змогла зробити його щасливим. А ти змогла.

Лулу мовчала кілька секунд. Вона уважно спостерігала за мною, не говорячи ні слова. Дівчина справді була аж надто спокійною. Потім зітхнула і тихо сказала.

— Ми розійшлися, - врешті промовила Луїза.

Я застигла. Серце завмерло, ніби перестало битися на мить. Хоча я і так вампір, для мене це було би не критично. Та хвилювання підіймалось в мені.

— Тільки що, — продовжила вона. — Я зрозуміла, що він не мій принц. Я дійсно намагалася — хотіла, щоб усе вийшло. Він мені подобається. Я вірила, що цього вистачить. Але… ні. Його серце не зі мною. І моє — не з ним, - вона зробила крок назад, погляд її був спокійний, але в ньому жевріла втома. — Та й у мене тепер є інша мета. Я пообіцяла, що знайду Меліссу та Грегорі. Я бачила заклинання. Воно може спрацювати, якщо вірити книзі. Це важливо.

Ці її слова стали для мене новиною. Я не знала про її пошуки. І мені стало соромно, що я бачила в ній лише суперницю. Лулу була такою хорошою дівчиною і намагалась допомогти всім. Ідеальна дівчина. Але в них не склалось з Аларіком.

— Лулу… — прошепотіла я, роблячи крок до неї.

— Я ще повернуся. Це не прощання, - вона посміхнулась щиро та тепло. – Просто сьогодні — я вже не маю тут що робити. Не бачу сенсу залишатися. Ми ще обов’язково зустрінемося.

Вона раптово обійняла мене. Легко, швидко — як подруга, яка хоче залишити частинку тепла на прощання. І вийшла з зали, не озираючись. Я лишилася стояти серед тиші. Все ще не вірячи. Вони справді розійшлися?

І, хоч це, можливо, жорстоко, я відчула радість. Невелику, боязку — як перший промінь сонця після довгої ночі. Можливо, ще не все втрачено. Можливо… я ще маю шанс.