Глава 12

Аларік прийшов в себе, про це мені сказав Реджинальд, проте зараз він дуже слабкий і з ним постійно Лулу. Йому потрібен час, аби відновитися, і лише тоді хлопець зможе продовжити тренування. А я ж для нього ніхто, тому і не маю права бути поряд. Тому навіть не провідувала. Та дядько тримав мене в курсі. Хоч я і дуже переживала, та все ж ставало трошки легше, адже він не помер. Хоча вампіра важко вбити, та я просто не уявляю собі життя без нього. Але були і приємні новини. Виявилося, що Анастасія вагітна, і Реджинальд зробив їй пропозицію. Ні, він хотів вчинити так і раніше, однак зараз була просто ідеальна нагода. Чесно, я була дуже щаслива, адже він як ніхто цього заслуговує. Та й в такий тяжкий час нам потрібне щось хороше.                                                                                             

І зараз я просто не могла сидіти в своїй кімнаті, адже енергія переповнювала мене. Дивно, та чомусь я прийшла саме в тренувальну залу. Щось це на мене зовсім не схоже. Тут було так тихо та спокійно, що я могла зібратися із своїми думками. Але потім вирішила, що краще просто вилити свою біль та злість у битві з уявним ворогом. А може Аларік мав рацію, я жахлива егоїстка, яка думає, що може вирішувати за інших. Але я кохаю Ріка, він кохає мене, проте через мою власну дурість ми не можемо бути разом.                                                                                                                                                          

- От ніколи би не подумала, що зустріну тут Ілларію Рейвенпорт. - почувся голос. - Це так само не очікувано, як побачити русалку на суші.                                                                                                        

Але мені не треба було обертатися, аби дізнатися хто це. Вже якийсь час я відчувала тут присутність Лулу. Про це говорив не лише запах. І я розуміла, для чого вона прийшла. Та зовсім не хотілося говорити з нею. Я знаю, що дівчина ні в чому не винна, та все ж зараз вона зустрічається з Аларіком. І робить його щасливим. А в мене не вийшло.                                                                                                 

- Тут думається краще. - пробурчала я. - І ніхто не заважає.                                                                      

- І що в тебе з настроєм? Я не впізнаю ту веселу та оптимістичну Ілларію Рейвенпорт. І що зараз сталося? - вона підійшла ближче та склала руки на грудях. - Ти жива, як і Аларік. Що тебе зараз не влаштовує?                                                                                                                                                         

- Тобі відповісти чесно? - я різко вдарила грушу, та повернулася до неї. - Не ображайся, але мене не влаштовує те, що ви зустрічаєтесь. - потрібно було зупинитися, однак я вже не могла. - Я розумію, що винна в нашому розставанні. Але не знаю, для мене це якось неправильно. Ти дуже хороша і заслуговуєш на щастя, але не можу нічого поробити. - я сумно видихнула. - Не можу дивитися на вас разом.                                                                                                                                                                 

- Ми розійшлися з Аларіком. - перервала мене вона. - Тільки що, адже я прекрасно розуміла, що він не мій принц. Проте я все ще сподівалася на щось. Рік мені подобається, і я вірила, що цього вистачить. Однак все виявилося зовсім не так. - продовжила дівчина. - Але зараз ми обидва не бачимо сенсу в тому, аби продовжувати. До того ж я пообіцяла, що знайду Меліссу та Грегорі, так як бачила одне заклинання. Воно має спрацювати. Принаймні згідно книзі. - а ось цього я не знала. - Сподіваюся, у вас все вийде...                                                                                                                                                         

- Лулу... - почала я.                                                                                                                                           

- Я ще повернуся, проте зараз маю йти. Це не значить, що ми прощаємося. Просто сьогодні мені тут більше нічого робити. Не бачу сенсу. - вона швидко обійняла мене. - Ми ще обов'язково скоро ще зустрінемося.                                                                                                                                                    

І більше не сказавши ні слова, вона пішла, а я так і стояла в шоці. Невже вони і справді розійшлися? Можливо це й дуже погано, однак я відчула радість...