Аларік

Отямився я у своїй кімнаті, що для мене було неабияк дивно. Поступово спогади почали повертатися до мене. Хоча це дужу болісно, адже мій мозок ніби розривався. Я врятував Ілларію, проте мало сам не загинув. Дивно, я ж вампір, а нас мало що може знищити. Але на той момент мені було байдуже на все, аби тільки з дівчиною було все в порядку. Це якісь певні інстинкти, що змушують нас захищати тих, яких ми любимо понад усе на світі. Але поряд сиділа не Ілларія, а Лулу. Вона стурбовано дивилась на мене, та в цьому погляді було ще щось. Ще б, вона моя дівчина, а значить саме Луїза опинилася поряд, коли я отямився. Зізнатися чесно, я хоті б бачити тут Ілларію. Але я намагався не показувати цього.

- Ти як? - спитала вона. - Все добре? В голові не паморочиться.

- В порядку, і почуваю себе досить добре. - відповів я. - Ілларія, вона...

- Все добре. Вона зараз у своїй кімнаті, але ще не дуже справилася з усім. Сам розумієш, такий шок пережила. Але ти її врятував. - Лулу відводила погляд. - Ти ж її кохаєш, правда? Хоча, не треба відповідати. Я і так знаю правду. Завжди знала, та все ж сподівалася, що ми зможемо бути разом. Навіть зараз, твоїм першим питанням стало те, чи в порядку вона. А я старалася не помічати цього. Сподівалася, що ти зможеш відчувати щось до мене.

- Лулу, ти неймовірна дівчина. Навіть подобаєшся мені. І я б хотів бути з тобою. - я взяв її за руку. - Я б справді хотів тебе покохати.

- Я знаю. Але це неможливо. Твоє серце вже віддано зовсім іншій принцесі. А це значить, що моя доля десь гуляє по цьому світу. - вона посміхнулась. - Думаю, немає сенсу це продовжувати. Хто знає, може зовсім скоро я зустріну своє велике кохання. І буду щасливою.

- Я впевнений в цьому. - посміхнувся я. - Ти як ніхто інший заслуговуєш на це.

Чомусь мені стало набагато легше. Ці стосунки не обтяжували мене, але ніби руйнували з середини. Можливо, в мене нічого не вийде з Ілларією. Але подивимося далі, хто його знає. Та зараз я міг просто бути собою, а не вдавати, що безмежно щасливий...