Глава 11

Вибігши на вулицю, я одразу відчула — повітря змінилося. Не просто стало важчим — воно загусло, наче розлите чорнило, в’язке й ледь не відчутне на дотик. Воно тиснуло на груди, змушувало серце битися швидше, ніби попереджало: щось йде. Озон щипав у ніздрях, попіл лоскотав горло, а у всьому цьому був домішок чогось ще гіршого — страху. Але не мого.

Цей страх не народжувався в мені — він належав вулиці. Людям, які кричали, спотикалися, тікали навсібіч, залишаючи позаду сумки, дітей, здоровий глузд. Це була паніка — щира, тваринна, така, що мчить попереду свідомості, немов зграя скажених воронових. І серед цього хаосу я побачила їх.

Вони виринали з тіней, із розщілин у землі, зі шпар між будівлями — як паразити, як хвороба. Демони. Знову. І вкотре моє тіло автоматично перейшло у бойовий режим ще до того, як думка встигла оформитись.

Скільки ще? Скільки разів Легіон повторюватиме це прокляте дежавю? Це вже навіть не виглядало на стратегію — радше на маячню, нав’язливу ідею, яку хтось не може викинути з голови. Але що гірше — вона працювала. Страх ширився, роз’їдав основи світу, тріщинами йшов по всьому, що ми знали. І хоча цього разу переді мною стояли не командири, не маги, не істоти з вищих ешелонів пекельної ієрархії, а лише нижчі демони — все одно серце стиснулося. Вони були огидні, смертоносні — і численні.

Шкіра — темна, волога, луската, немов обгорілий мул. Кігті — довгі, тонкі, викривлені, мов у старих серпів. Дехто йшов на двох, рухаючись різко, ривками. Інші повзли, залишаючи за собою чорні сліди, від яких здіймався ядучий дим, здатний спопелити траву й обшивку на будинках. Їхні очі палали, як розпечене вугілля. І я знала: вони не просто прийшли нищити. Вони прийшли — по мене.

Цей погляд я знала. Вже бачила. У снах, у спогадах, у спалених храмах. Відколи Легіон відкрито заявив про своє існування, світ зламався. Напади стали системними. Вони діяли як армія. Як механізм. Але всередині цієї машини щось ворушилось, живе, диявольське. І воно пам’ятало моє ім’я.

Я ще не встигла дістати меча, як перший демон накинувся на солдата поруч. Його крик загубився серед інших — злився з ревом, плачем, брязкотом металу. Люди втікали, спотикались, а охоронці з королівської варти відчайдушно намагались стримати натиск. Та тіло моє вже не чекало на наказ. Пальці самі потяглись до руків’я, і знайоме, холодне, майже заспокійливе відчуття металу у долоні надало сил. Я витягнула меч, зробила вдих — і побігла.

Я не рахувала ударів. Не думала. Лише рухалась — швидко, точно. Різкий розворот, удар лезом — демон розлітається на попіл. Ще один — стрибок назад, парирування, контрвипад — і знову порох. Руки пам’ятали те, що серце забуло. Роки тренувань, суворі наставники, ночі в холодному залі Академії — усе це раптом злилося в єдиний ритм. Я не зупинялася. Я не питала "чому я?" — бо відповідь давно була відома.

Вампірська сила текла жилами, підганяла, не давала втомі заволодіти тілом. Та я й не була непереможною. Один із демонів вдарив лапою збоку — удар влучив у плече, я ледь втрималася. Інший зачепив ребра. Ще один — прослизнув під мечем, і лише інстинкт змусив мене вдарити ногою й відкинути його. Я знову зробила крок уперед, і ще, і ще, аж поки не настала мить, коли повітря — стало іншим.

Темрява згустилася. Справжня. Вона рухалася, тиснула, душила. І з неї виринув він. Великий. Трохи вищий за людину — ні, вдвічі вищий. Шкіра — наче розпечене каміння, обличчя — суцільна гримаса болю й гніву. З пащі виривався дим — не просто чорний, а насичено-згустковий, ніби живий. І очі… як порожнеча.

– Принцесо Ілларіє, – прогарчало воно, голосом, від якого завібрувало каміння під ногами. – Ви підете з нами. Легіон має свої плани стосовно вас. Не ускладнюйте все ще більше.

Я скам’яніла. Не через страх. Через інше — несподіване, моторошне усвідомлення: він не хоче вбити мене. Він хоче забрати. І вперше за весь бій мені стало по-справжньому холодно. Я не одразу змогла відповісти. Усередині мене спалахнула тисяча запитань. Навіщо? Чому я? Через кров? Через матір? Вона ж давно мертва. Чи ні? Я ж ніколи не прагнула влади. Я просто… хотіла свободи. Любові. Світанків без загроз.

– Я не піду з вами, – прошепотіла, стискаючи меч, що тремтів у руці. – І краще вам повертатись до пекла, звідки вилізли.

Демон заревів. Земля під ногами здригнулась. І він рушив. Його удари були важкі, безжальні. Я намагалась ухилятись, відбивати, але моє лезо лиш ковзало по його шкірі, наче по граніту. Один раз він відкинув мене плечем — я пролетіла кілька кроків, вдарилась об землю, ковтнула пилюку. Задихалась. Плече горіло. Клинок вислизнув із пальців і впав десь убік. Я спробувала підвестись — нога не слухалась. Серце билося, мов скажене. Все. Ось і кінець.

Я заплющила очі. І подумала: може, мама побачить. Може, дядько дізнається. Я намагалась… І в ту ж мить — різкий звук металу. Знайомий. Надійний. Я розплющила очі — і побачила його. Аларік.

– Вибач, друже, – промовив він, відкинувши голову назад і всміхнувшись демонічній потворі. – Але цей вечір вона обіцяла мені. Тож доведеться знайти іншу принцесу. І бажано без дракона.

Він стояв між мною та чудовиськом, не як воїн — як стіна. Бився з надзвичайною легкістю. Його рухи — витончені, мов у танці, у ритуалі. Я дивилася, затамувавши подих. Але раптом помітила — його рука поранена. Глибоко. А на шкірі вже лізуть чорні прожилки. Демонічна отрута. Серце зжалося.

– Аларіку! – крикнула я, та він лише кивнув.

– Ще трохи. Я ж обіцяв тобі вечерю, пам’ятаєш? – посміхнувся він.

Останній удар. Істота заревіла, згорнулась, розсипалась на попіл. Перемога. Але Рік не втримався. Його коліна підігнулись — він упав. Просто в те, що залишилось від ворога. Блідий, мов віск. Без свідомості. Я кинулась до нього. Коліна обдерлись об каміння, та я не зважала. Торкнулась щоки — гаряча. Занадто. Його подих — ледве вловимий.

– Ні… ні, тільки не зараз… – прошепотіла я, витягуючи флакон настоянки.

Але вже знала — вона не допоможе. Нам потрібен цілитель. Або… диво. Я поглянула на мати. Вона стояла вся в крові, але вона належала демонам. Жінка була першою вампіршою, і як ніхто знав як допомогти таким як ми.