Глава 10

Оце вже більше було схожим на правду. Нарешті її слова мали сенс. Не вибілену версію, не чергову легенду, зшиту з напівправд і спроб самовиправдання, а справжню — болючу, сиру, незграбну, але живу. Таку, яка лунає не з вуст безсмертної істоти, а з глибини чийогось серця.

І я дивилась на Людмілу, вперше бачачи в ній не древню, всемогутню вампірку, яку малювали легенди. Не міфічну істоту, що панує над часом, а просто — жінку. Зламану, розгублену, винну. Жінку, яка злякалась.

Це лякало мене ще більше. Адже як так сталося, що істота, котра пережила століття — війни, полювання, зради, союзів між світами — не змогла втримати найелементарніше: дитину? Мене. Як можна витримати тисячоліття битв, а не витримати ночей із немовлям?

І хоч у грудях щось схлипувало, щось набирало форму співчуття, та прийняти це одразу було неможливо. Боліло. Боліло по-особливому — в глибині, яку не чіпають прості образи. Це був біль того, кого залишили.

Я намагалася зрозуміти її. Справді намагалася. Але гіркий, важкий клубок образи стояв у горлі. І особисто я… я ніколи не змогла б так вчинити. Я б не злякалась. А навіть якби злякалась — я залишилась би. Навіть якби не знала, що робити — я лишилася би. Навіть якби руйнувалася, тремтіла, кричала — я була б поруч. Це і є любов. Це — материнство.

– Так, може ти і не знала, як правильно ростити доньку, – сказала я тихо. Голос затремтів, але я трималась. – І я розумію, що такому не вчать ні у школах, ні у вічності. Можливо, ти справді зробила би помилки. Та це було б неважливо. Бо мама поряд. Бо навіть помилки не болять так, як порожнеча. Як тиша, де мав бути голос. Як вечори без тепла… – я вхопила повітря, намагаючись говорити чітко, хоч грудна клітка стискалась. – Мама — це коли можна притулитись, коли страшно. Коли хтось тримає тебе, навіть якщо весь світ валиться. Коли ти падаєш — і тебе ловлять. А не залишають. Не тікають.

Я відчула, як по щоках течуть сльози. Вони були гарячі, як розпечене залізо, і такі ж важкі. Рука машинально витерла їх, але всередині вже лопнула якась гребля. Усе, що я тримала — образи, мовчання, ночі без відповідей — усе вилилось у цих словах, які прорвались перш ніж я встигла подумати.

– Я ніколи не думала, що ти на таке здатна. – ч дивилася їй в очі. І вперше — не з надією, не з очікуванням дива, а прямо. – Я ж завжди думала, що ти — героїня. Що ти зробила неймовірне: врятувала мене. Заради мене пожертвувала всім… А ти просто злякалась. Просто пішла. Не через війну. Не через смерть. А тому що не знала, що робити з дитиною.

Вона мовчала. Не опускала очей — але й не відповідала. І це мовчання, хоч і наповнене жалем, не стирало того, що я сказала. Навпаки — воно його підкреслювало. Я хотіла вирватися з цієї кімнати. Хотіла подзвонити Амелії, викликати її через Сферу, почути її голос. Вона б точно знала, що сказати. Може, навіть розсмішила б мене, нагадаючи, що я не самотня. Але… ще ні. Я ще не почула всього. Ще залишалося питання, яке боліло не менше.

– А тато… – я проковтнула клубок у горлі. – Він справді помер?

Людміла затремтіла. Тінь пройшла по її обличчю, і в її погляді щось згасло. Вона справді кохала його, і я це навіть не могла заперечувати. Він був цілим світом для цієї древньої вампірші.

– Так… – її голос зірвався. – Він помер. Я… я намагалась його врятувати. Я готова була порушити усі закони. Навіть зробити його вампіром. Хоч він сам ніколи цього не хотів. Але було пізно. Його тіло не витримало. Його серце… зупинилось на моїх очах. І я залишилась з тобою — такою маленькою, безпорадною, живою. А він… пішов. І це знищило щось у мені.

Вона говорила повільно, тихо, і, дивлячись на неї, я відчула, як щось холодне повзе мені під ребра. Біль у її голосі був не крикливий, не демонстративний — а глибокий, як коріння дерева, що пройшло через камінь.

– Ми чекали на тебе. Разом. Він був щасливий, що стане батьком. Він хотів навчити тебе фехтувати, носив у кишені медальйон для тебе… - вона похитала головою. – А потім усе зникло. Кілька днів — і все. І я залишилась із порожніми руками. І серцем, яке боялось. Бо я не знала, як жити без нього. Як жити з тобою. Без нього. Я не знала.

Я мовчала. Слухала. І навіть злість не могла перекрити смутку. Я просто стояла перед нею, тремтячи від щирості цих зізнань. Мій батько був найкращим. Але нам не дали шанс побути разом.

– Що було далі? – спитала я після паузи. – Коли ти покинула мене. Як ти жила?

– Я пожалкувала про це ще тоді, – її голос захрип. – Не бачити тебе було нестерпно. Я поверталась. Я спостерігала. Коли тобі було чотири, я навіть приходила. Але Реджинальд… він переконав мене, що тобі краще без мене. Що краще, якщо ти житимеш, не знаючи, ким ти є. І ми провели ритуал. Ми приховали твою вампірську природу. Це мав бути подарунок. Спокійне дитинство. Людське життя.

– Але воно все одно дало б про себе знати, – прошепотіла я.

– Так. Але ми думали, що встигнемо, - пояснила вона. – Що зробимо все поступово. Але… Аларік…

– Він усе зруйнував, – закінчила я за неї.

Вона кивнула. І в її погляді не було виправдань. Тільки каяття. Людміла справді хотіла все виправити та повернути доньку в своє життя.

– Я була поруч. Завжди. Я стежила, допомагала. Але не мала права втручатись. А коли ти перетворилась… я зрозуміла, що вже не можу мовчати, - продовжила вона. – Я хотіла сказати тобі правду. Але не так. Не через кров, не через страх. Я хотіла, щоб ти знала, хто я. І хто ти. По-справжньому.

Мовчанка між нами була довгою. Та вона не тиснула. Вона просто була — як ніч після бурі. Ніч, у якій видно уламки, але ще не видно дороги.

– Я не чекаю, що ти мене приймеш одразу, – сказала вона. – Але я хотіла б з чогось почати. Якщо ти дозволиш.

Я стояла, обіймаючи себе руками. Моє тіло ще тремтіло, а душа… мовчала. Не вибачала, але й не відштовхувала. Просто сприймала.

– Дай мені час, – прошепотіла я. – Я дізналась правду. А тепер… тепер мушу якось її прожити.

Вона кивнула. Без зайвих слів. Я вийшла з кімнати. Повільно, але впевнено. Двері за мною зачинилися тихо, і в цій тиші щось змінилось. Світ не став легшим, але він, нарешті, став чесним. Я знала, чому залишилася без батьків. І ця правда — хоч і не зцілювала, та принаймні не краяла більше ножем незнання.