Глава 10

Оце вже більше було схожим на правду. Я знала, що їй не так вже й просто було зізнатися у всьому. Хоча і важко уявити, що древня вампірша не змогла впоратися з відповідальністю. Людмілі більш ніж шістсот років, а вона тікає від того, що не знає як виховувати свою доньку. І хоч я справді намагалася зрозуміти її, однак це було не так вже й просто. Особисто я би ніколи не змогла покинути власну дитину. Але одне я знала точно.                                                                                                                       

- Так, може ти і не знала, як правильно ростити доньку. Це зрозуміло, адже такому неможливо навчитися. Можливо, дещо і робила би не так. Та це все б не мало значення, адже мама поряд. - я відчувала, що по моїх щоках течуть сльози, та я їх витерла. - Ніколи би не подумала, що ти на таке здатна. Я завжди ідеалізувала тебе, вважала, що моя мати героїня, яка врятувала життя своїй дитині. Але ні, все виявилося зовсім навпаки.                                                                                                         

Я навіть не знала, що їй тепер сказати. Прокинулось сильне бажання подзвонити до Амелії по Сфері та все їй розповісти. Вона би підтримала мене та знайшла потрібні слова.  І я обов'язково зроблю це, але пізніше трохи. Я ще не почула все, що хотіла. До того ж, мені було цікаво, чому так сталося з моїм батьком.                                                                                                                                                             

- А тато, він...                                                                                                                                                     

- Він справді помер. Я намагалась врятувати його, навіть хотіла зробити вампіром, але було запізно. Я не встигла. І це переслідуватиме мене до кінця мого існування. Саме тоді я і злякалась. Ми справді очікували на твою появу. Проте я не змогла би впоратися самостійно. - Людміла старалась не дивитися мені в очі. - Я справді кохала його. Всі ці роки і дня не проходить без того, аби я не згадала твого батька.                                                                                                                                                                

- Що було далі? - я склала руки на грудях. - Коли ти покинула мене. Як ти жила?                                       

- Я пожалкувала про це. Не бачити тебе було доволі важко, а особливо, усвідомлювати, що моя рідна донька росте десь без мене. - мати видихнула. - Я повернулась, коли тобі було чотири роки. Та ми вирішили, що для тебе буде краще, якщо ти не знатимеш про це. Реджинальд хотів для тебе нормального повноцінного життя. За допомогою ритуалу ми приховали вампірську частину твоєї сутності. Однак вона і так рано чи пізно дала би про себе знати. Але Аларік перетворив тебе раніше. - Людміла подивилась на мене. - Я завжди була поряд і старалася допомогти як могла. А коли ти стала повноцінним вампіром, зрозуміла, що час тобі дізнатися правду. Звичайно, ми хотіли зробити все поступово. Але вже вийшло так... Ілларіє, я не чекаю, що ти мене одразу приймеш, та хотілось би з чогось почати.                                                                                                                                                   

- Просто дай мені ще трошки часу. Це занадто складно. - видихнула врешті я. - Я дізналась правду, тепер треба прийняти це.                                                                                                                                   

Вона ж лише кивнула, а я просто вийшла з кімнати. Тепер я хоча б знаю правду про те, чому залишилася без батьків. Поки в мене такий стан, треба вирішити і друге питання. Час раз і назавжди вирішити все з Аларіком...