Глава 9

- Я хочу знати правду. Усю від початку і до кінця. - сказала я, заходячи у кімнату. - Чому ти насправді мене покинула?                                                                                                                                                 

Після того часу, що я провела наодинці з власними думками, то одразу прийняла рішення з усім розібратися. І через те, що  з Аларіком я говорити поки не готова, вирішила почати з матері. Я хотіла знати правду, адже це допоможе мені прийняти рішення. Коли знаєш власне минуле, легше планувати майбутнє. Сьогодні я або зроблю перший крок до того, аби прийняти її. Або назавжди викреслю зі свого життя.                                                                                                                                                                  

- Ілларіє, я вже казала... - почала ввона.                                                                                                       

- Я не вірю, що це і справді так. - перервала я. - Це така гарна фраза, якою дуже часто стараються просто приховати справжню причину. І якщо Крістіні я вірю, адже вона один з останніх ангелів на землі, і на Зака й справді би відкрили полювання, то тобі ні. - продовжила я. - Не можу повірити, що найперший вампір, найстаріша істота в усіх тридцяти п'яти світах от так би просто втекла від рідної дитини. Ти би змогла мене захистити від усіх проблем. - і це справді так. - Тому, я хочу дізнатися все як є. І якщо ти хочеш налагодити стосунки, краще тобі це зробити. Інакше наступний раз я можу просто не захотіти тебе слухати.                                                                                                                                        

- Добре. - видихнула вона, присівши на підвіконня.                                                                                       

А я ж так і лишилася стояти. Не хотілось мені сідати у крісло та розслабитися. Мені це не потрібно зараз, адже зовсім не пасує до цієї ситуації. Якийсь момент ми просто мовчали, адже Людміла підбирала слова. Сподіваюся, вона не вигадує чергову причину. Та мені це почало вже набридати, адже я сюди прийшла не в тиші посидіти. І коли я вже збиралась щось їй сказати, вона почала свою розповідь:                                                                                                                                                         

- Ілларіє, я справді кохала твого батька і чекала на твоє появлення. І ворогів в мене завжди було дуже багато, адже моя сила могла стати перешкодою. Коли ти народилась, я просто не знала, що мені робити. - вона старалась не дивитися в очі. - Це дивно, мені шістсот років, а я просто губилася перед маленькою дитиною. Як заспокоїти, коли ти плачеш, як правильно тримати на руках чи що робити, коли тобі погано, а ти не можеш про це розповісти. Ні, я завжди тебе любила. Але... Просто не знала, як виховувати.                                                                                                                                                   

Я досі не розуміла, до чого вона хилить, хоча вже почала вимальовуватися картина. Якщо зараз все знову зведеться до того, що вона це зробила аби вберегти мене, я просто піду. Але ні, Людміла ще могла мене дивувати.                                                                                                                                       

- Коли помер твій батько, я просто злякалась, що не зможу тебе виховати сама. Знала, що в мене може й не вийти. Ще й в Реджинальда померла донька, Амаранта. І я...                                                 

- І ти просто втекла, залишивши мене. - завершила за неї я.                                                                      

- Так, я втекла...