Глава 9

— Я хочу знати правду. Усю. Від початку і до самого кінця, — сказала я, заходячи до кімнати з твердим голосом і ще твердішим поглядом. — Чому ти насправді мене покинула?

Я більше не хотіла відкладати цю розмову. Після трьох днів мовчання, після безсонних ночей, коли думки пульсували в голові, наче вдарені блискавкою, я зрозуміла, що вже не можу жити з цією невизначеністю. А поки що з Аларіком мені говорити було боляче, надто свіжа була рана — тому я вирішила почати з Людміли. Від неї залежала частина мого минулого, якої мені досі бракувало, щоб зрозуміти себе до кінця.

— Ілларіє, я вже тобі казала... — почала вона, обережно повертаючи голову в мій бік.

— Ні, — я перебила її жорстко, різко, наче крижана вода по обличчю. — Ти сказала щось гарне, зворушливе, що звучить як виправдання. Але я не вірю, що це справжня причина. Це надто зручно. Надто гладко. Так люди ховають правду — фразами про жертви, про біль і захист. Це не пояснення. Це втеча.

Мої слова зависли в повітрі, важкі й колючі. Вона не відповіла одразу. Я зробила крок ближче. Я хотіла почути все, і мені байдуже, що саме це буде. Я готова була прийняти будь що, бо насправді мені потрібна моя мама.

— Якщо Крістіна сказала, що пішла, аби врятувати Зака, я їй вірю. Бо вона — ангел. Один із тих, що залишилися. Вона не здатна на зраду. Але ти... — я вдихнула, намагаючись втримати голос рівним. — Ти не якась там істота з легенди. Ти моя мати. І якщо ти справді хочеш, аби ми налагодили стосунки, краще скажи правду зараз. Бо наступного разу я просто не захочу тебе слухати.

Мовчання. Тиша, в якій глухо билися наші серця. І лише через кілька секунд вона опустила плечі й, мов із втомою багатьох століть, сіла на підвіконня. Її руки склались на колінах, а погляд втупився в підлогу, наче там, серед тіней, ховалась відповідь.

— Добре, — тихо видихнула вона.

І я відчула, як щось змінюється. Щось справжнє. Я не сідала. Не хотіла бути на одному рівні з нею. Я стояла — твердо, вперто, мов камінь у штормі. В її очах промайнула тінь — не страху, радше жалю. Вона мовчала. А я чекала. І ось, нарешті, почула:

— Ілларіє… Я кохала твого батька. Щиро, віддано, до останнього подиху. Він був моїм світлом, моєю надією. Я не думала, що зможу колись знову кохати після Маркуса, але твій батько… — на її вустах промайнула усмішка, ніжна й така болюча. — Він був інакшим. Добрим. Справжнім.

Вона зробила паузу. Я мовчки стежила за нею, не дозволяючи собі розм'якнути. Ще рано. Мені потрібна була правда, а вже потім я буду приймати рішення. Та я була готова пробачити її. Але якщо дізнаюсь все.

— Коли ти народилась… — її голос затремтів, і вона опустила погляд, наче визнавала свою поразку. — Я злякалась. Не того, що на нас полюватимуть. Не того, що можу втратити тебе. А того, що я не зможу бути для тебе матір’ю. Розумієш? Я жила шістсот років, я вбивала, рятувала, знищувала міста, тримала владу… але коли тримала тебе на руках — маленьку, теплу, живу — я не знала, що робити. Я не знала, як заспокоїти, коли ти плачеш. Я не знала, як любити тебе правильно.

Вона притиснула долоні до грудей, ніби намагалась втиснути в себе біль. Їй було важко це все згадувати. Можливо вона справді любила мене. Просто інакше не вміла.

— Я не була готова. Ти не була запланованою частиною мого вічного життя. Мене ніхто не вчив бути матір’ю, - вона похитала головою. - Але я тебе любила. І досі люблю. Ми чекали на твою появу з батьком. Просто… любов не завжди означає силу залишитись.

— А тоді чому? — мої слова вийшли жорсткими. — Чому ти не боролась? Ти ж могла. Ти — наймогутніша істота у всіх тридцяти п’яти світах. Ти могла б захистити мене.

Вона мовчки кивнула. Я не могла до кінця зрозуміти, що саме вона мала на увазі. Але я хотіла її зрозуміти. Справді. Зараз я була готова до цього.

— Могла. Але не була певна, що маю на це право. Коли вбили твого батька, я не витримала. У мені щось зламалось, - очі наповнились сльозами. – Я втратила єдину людину, яка бачила в мені не монстра, а жінку. І тоді я… я подумала, що з тобою буде краще без мене.

— Краще? — я зітхнула з гіркою усмішкою. — І ти просто залишила мене?

— Ні, — її голос знову зламався, тепер — майже шепіт. — Я пішла до Реджинальда. Я знала, що він тебе не залишить. У нього тоді щойно померла донька… Амаранта. І я бачила, як він дивиться на тебе. Його погляд... у ньому була така ніжність, така самовідданість… Я зрозуміла, що він тебе любитиме. Навіть якщо ніколи не скаже цього вголос.

— То ти вирішила, що він кращий батько, ніж ти — мати? — я не могла втримати гіркоти.

— Я вирішила, що він — шанс. А я — ризик. І я зникла. Сховалась у тінях. Але завжди стежила. Я знала, де ти, - Людміла знову сумно посміхнулась. – Я бачила, як ти ростеш, як перетворюєшся на сильну, вперту дівчину. Я спостерігала з далеку, бо вірила, що хоча б так… хоча б так зможу тебе зберегти.

Вона підняла на мене погляд, і я побачила в її очах ту саму вічність — не героїчну, а змучену. Очі, в яких було забагато ночей, забагато втрат.

— Я не прошу пробачення. Не заслуговую на нього, - жінка уважно подивилась на мене. – Але прошу тебе почути. Хоч раз. Бо я справді намагалась вберегти тебе. Не лише від світу. А й від себе.

Я довго мовчала. Всередині вирувала буря. Частина мене хотіла обійняти її. Частина — кричати, бити, втекти. Мої руки тряслись. Всі слова плутались. Але я таки заговорила.

— Ти не розумієш, що зробила. Ти залишила мене в найважчий момент. Я виросла з відчуттям, що щось зі мною не так, - мої очі наповнились сльозами. – Що я не була варта любові. І кожен раз, коли хтось мене кидав — я думала: "Це тому, що я, як і мама, навчена зникати."

Вона заплющила очі, як від удару. Я бачила, що ці слова болять їй більше, ніж будь-який меч. І, можливо, тому сказала їх.

— Але я тут, — я зробила крок ближче. — Я не обіцяю, що пробачу. І не обіцяю, що буду тебе любити. Але я обіцяю, що більше не боятимусь чути правду. Навіть якщо вона рве на частини.