Глава 8

Слова Людміли досі не йшли в мене з голови. Як і те, що моя матір перша вампірша. Досі я не змогла назвати її так, адже для мене це було морально важко. Моя мати померла в той день, коли стався напад вампірів. Тепер я розумію, що не знаю всієї правди стосовно того дня. Пройшло сімнадцять років, і тепер вона знову з'явилася в моєму житті.

Я дуже добре запам'ятала її історію. Проте, мені здається, що вона таки чогось не договорює. Така собі звичайна відмовка - я пішла, аби вберегти тебе. Ні, ну Крістіна так само вчинила, але на неї відкрив полювання власний чоловік. А її син і справді дуже цінний для Легіону - наполовину вампір, наполовину ангел. Таких не залишилося в жодному світі. Та й не впевнена, що їх було багато. А я? Донька першої вампірші та принца Хейвенберду? Претендент на престол? Чим це таке особливе? Чи мало таких напівкровок як я? Ні, звичайно це не так. Так від чого вона мене рятувала?

Вночі не спали лише троє людей - я, Людміла та Аларік. І, якщо чесно, мені не хотілось бачити жодного з них. З матір'ю я поки не готова бачитись. І думаю, що кожен би на моєму місці вчинив так само. А от Аларік... Зізнатись чесно, я просто боюся своїх почуттів до нього. Чому я досі не можу його забути й рухатися далі? Невже це так важко.

І я зробила те, чого від себе точно не очікувала. Аби розслабитись я прийшла до тренувальної зали. Не знаю чому, Але тут мені стало легше. Виявляється, Емі була права, тренування заспокоюють. Може то з нею поговорити? Подруга точно не спить. Але раптом вона зайнята, чи із Заком...

Ніколи б не подумала, що биття груші може настільки приносити задоволення. Я уявляла, що це всі мої проблеми, які зараз оточують мене. Хотілось кричати чи плакати, але ні. Я хочу стати сильною, хочу навчитись боротися. Інакше в цьому новому світі не вижити. І в мене вийде це. Я не дозволю більше нічому й ніколи зламати мене. Я ж тепер вампір, а це значить, що сил в мене немало. І ніщо не здатне змінити це. Навіть кохання...

Не знаю скільки часу я провела у залі, адже, як виявилось, злості в мене було набагато більше, ніж я підозрювала. Чому все має бути так складно? Навіщо мене взагалі зробили вампіром? Жила собі спокійно, ну померла би, що з того... Хоча, з часом я нарешті зрозуміла, чому Аларік зробив це. Він мене справді кохав, і боявся втратити. І в такий момент хлопець просто не зміг подумати чи хочу я цього. Головним було зовсім інше.

Я зруйнувала все своїми руками. Важко притулившись до груші, я видихнула. Навіщо я це зробила? І лише зараз пожаліла, коли побачила його з Лулу. Я ж підозрювала, що він їй подобається. Але ж вона дівчина хороша, й ніколи б не почала з ним нічого, якби він все ще кохав мене. А це значить, що це все.

- Дивно, Ілларія Рейвенпорт знаходиться в тренувальній залі і досі не пожалілась ні на що, - почувся голос, який я занадто добре знала.

Аларік. Хіба Доля хоч раз могла вчинити так, як хотіла я? Тільки вирішила побути трохи без нього, аби заспокоїтися, як вампірчик тут як тут. Таке відчуття, ніби в нього якийсь радар на мене. Чому він просто не може поїхати?

- Я змінилась. І ти точно маєш знати про це, - просто відповіла я. - Тепер я вампір, і вже не та Ілларія, що була в Академії.

- Це я помітив. Якби не червоні очі, ніколи би не зрозумів твоєї справжньої сутності, - продовжив хлопець. - Хоча, я би й не сказав, що дуже сильно. Ти все та сама Ілларія Рейвенпорт, з якою я познайомився ще на першому курсі. Та Лія, в яку я колись закохався, - він посміхнувся, підходячи ближче. - Ілларіє, я...

- Краще тримайся якомога далі від мене, - сказала я. – Я зараз не хочу нічого і думати про щось.

Я не розрахувала, що в мене вампірська швидкість, адже досі не можу звикнути до неї, а тому вперлася в стіну. За мить Аларік опинився біля мене, притискаючи ще ближче. Від цього одночасно прокинувся страх та дике бажання. Я так скучила за хлопцем за цей час. За його дотиками, посмішкою, запахом...

- Що ти робиш? - хрипло прошепотіла я.

- Сам не знаю, - тихо сказав він. – Але дуже цього хочу.

Не встигла я й подумати, як Рік нахилився та поцілував мене. Спочатку я хотіла його відштовхнути. Але так довго мріяла про це, що просто не змогла. Спочатку він був владним, а потім все ніжніше ставав. Таке відчуття, ніби він відчайдушно чіплявся за мене. Ми обидва бажали цього. На мить стало неважливим все - наші образи, його стосунки з Лулу. Ми лишилися вдвох у цьому світі...

Мені дуже не хотілося робити цього, та все ж довелося перервати поцілунок та відсунутися від Аларіка. Ми обидва важко дихали, хоч вампірам це і не потрібно робити. Але було щось досить дивне в тому, що відбувалося між нами. Здається, я ще досі кохала Аларіка. Як і він.

Та те, що ми робили, було неправильним. В нього ж є дівчина, якій Рік дуже подобається. І він не має робити їй боляче. Тому я різко прибрала його руки та відійшла на безпечну відстань. В голові досі паморочилося від його близькості. Але я маю це зробити. Не хочу стати розлучницею чиєїсь пари. Я бачила не раз, як таке траплялося. І можу лише уявити, як було боляче. Але, з іншого боку, я знаю, що він не кохає Луїзу, а лише вдає. Я пам'ятаю, як потім буває боляче. Хоча я й не кохала Бена, але все одно було дуже не приємно. Треба закінчити все зараз.

- Аларіку, я... - почала я.

- Я вже навіть здогадуюся, що ти хочеш сказати мені.,  - він посміхнувся. - Що я не маю робити боляче Лулу, і всяке таке. Чесно, Ілларіє, я кохаю тебе, - визнав Аларік. - І ні на мить не переставав. Навіть тоді, коли ти більше не захотіла мене бачити, я не міг нічого поробити з собою. Я знаю ти мене ненавидиш і досі. Не говори,  що це не так. І я розумію, що в нас ніколи не може нічого бути. Та я вже навчився жити далі.

На цьому він просто вийшов з зали. А я повільно присіла на лавочку. Чому все так? Хотілося просто відмотати час і насолоджуватися часом разом з Аларіком. Як мені його не вистачало. І тепер я розуміла це.  Почуття спалахнули з новою силою. Я хотіла його. Та я сама в усьому винна. Якби тоді я нормально відреагувала.