Глава 7

Цілих три дні я уникала Людмілу. Три доби, протягом яких я майже не спала й зовсім не могла нормально дихати. Її присутність відчувалась навіть тоді, коли її не було поряд — у вигляді тіні на стінах Хейвенберда, присмаку в повітрі, порожнечі в моїх думках.

Мені здавалося, що з її приходом усе навколо змінилося — наче світ став трішки важчим, кольори — бляклішими, а повітря — гірким, як попіл після пожежі. Я не ненавиділа її. Не могла. Але й не знала, як існувати поруч. Її очі — мої очі. Її голос — відлуння зі сну, який я давно витіснила. Її погляд — мов дзеркало, в яке не хочеш дивитися.

Вона хотіла поїхати одразу після нашої першої розмови. Зникнути. Дати мені простір, не тиснути, не нав'язуватись. У цьому було щось шляхетне, занадто правильне, майже підозріле. Я знала: якби я попросила, щоб вона зникла на десять, двадцять, сто років — вона би погодилась. У смертному світі десять років — вічність. У нашому — це лише вдих. Така химерна іронія вічного життя: час не лікує, бо не минає.

І я справді хотіла втекти. Було таке бажання — дикого, сліпого порятунку. Вирватися звідси, сховатися в тіні, де не буде її запаху — теплого, домашнього, страшенно рідного. Забути, як колись маленькою я прокидалась від відчуття чиєїсь руки на своєму чолі. Затишної, лагідної, мов подих весняного вітру. Я думала, що це Реджинальд. Але тепер… тепер знала. Це була вона. Я ненавиділа її за це знання.

Але не могла змусити себе зневажати. Щось у мені чіплялося за її присутність — попри страх, гнів, образу. Може, я не хотіла тікати більше. Може, я просто втомилась. Від усіх втеч, від усіх втрат. І від себе самої — мовчазної, замкнутої, жорсткої.

Я попросила Реджинальда, щоб вона залишилась ще на кілька днів. Не говорила з нею. Не наближалась. Просто… щоб вона була. Десь поруч. Як привид. Як нагадування. Реджинальд кивнув і сказав.

- Вона вже чекала, що ти передумаєш, - він навіть посміхнувся.

І вона погодилась. Без питань. Без спроб підійти. Її мовчазна покора дратувала мене більше, ніж якби вона ридала чи благала. Цей спокій — з іншої епохи. Цей погляд — той, що несе в собі тягар століть. Люди, які жили надто довго, не поспішали. Їм було байдуже до годин і днів. Вони говорили тишею.

Я не говорила з нею, але й не витрачала цей час на роздуми. Роздуми — пастка. Я б захлинулась у власних спогадах. Натомість я тренувалася. До знемоги. Гнала себе до болю. Вдосконалювала те, що в мені було новим, страшним, незвіданим. Зливалася з тінню, змушувала кров стигнути або текти інакше, вчилася чути серця, що билися у стінах за десятки метрів. Це давало мені відчуття контролю — якщо вже не над життям, то хоча б над тілом.

Я ставала сильнішою. І менш вразливою. Принаймні хотіла так думати. Навіть Лулу з Ріком відчули, що краще не лізти. Вони зникли з поля зору. Ніяких запитань. Ніяких дотиків. Тиша стала моєю єдиною компанією.

А на третій день — я прокинулася. Очі ще не встигли повністю розплющитися, а в голові вже звучав голос. М’який. Наполегливий. Мій? Чужий? Пора. Я сіла, довго сиділа на ліжку. Здавалося, якщо ворухнусь — світ похитнеться. Потім повільно встала, дістала темну сукню з високим коміром, зачісала волосся назад, як робила моя мати в юності — на тій старій фотографії. І пішла до Реджинальда.

— Поклич її, — сказала я.

Голос мій не тремтів, але серце билося, як у полоненої. Тепер вона стояла переді мною. У моїй кімнаті. У нашій тиші. Я не просила її сісти. Вона й не наважилась. Притулилася до стіни, мов була частиною інтер’єру, тінню, яка боїться впасти на підлогу. Не говорила. Навіть не дихала, здавалося. Лише дивилась. Через плече, через завісу повітря. А я… Я мовчала. Стояла рівно. Руки схрестила на грудях. Внутрішній холод був на межі крику. Вона першою розбила мовчання.

— Почну з самого початку, — промовила спокійно.

Її голос — ніби смичок по старій скрипці. Трохи шорсткий, глибокий, гнучкий. Я слухала. І відчувала, як слово за словом вона розшиває мою душу. Історія її дитинства, принц, якого вона кохала, сила, яка знищила все, що вона любила. Безсмертя — не як благословення, а як тюрма, в якій вона прокинулась одного ранку й більше ніколи не змогла заснути спокійно. Я не перебивала. Хоча хотіла. Хоча в мені горіли питання, звинувачення, прокльони.

— А потім з’явився твій батько, — сказала вона, й очі її стали м’якшими. — Він був добрий. Надто добрий для мене.

Я знала це. Я пам’ятала тата. Неясно. Крапками світла серед темряви. Його усмішку. Його тепло. І я знала: він не міг не покохати її. Вона була магнітом. Буревієм. Неможливою. А потім — про мене. Як вона втекла. Щоб урятувати. Щоб сховати. Щоб зникнути.

— Я не просила пробачення, бо знаю, що не заслуговую його, — сказала вона. Її пальці стиснулись на тканині сукні. — Але я не зникла повністю. Я завжди знала, де ти. Я… стежила. Іноді — дуже близько.

Її голос зламався на мить. Вона простягнула руку, мов хотіла торкнутись мене. Я зупинила її поглядом. І вона відступила. Ще зарано для цього всього.

— Ти стала сильною. Кращою за мене. І я… я пишаюсь тобою, - вона сумно посміхнулась. – Навіть якщо ти ніколи цього не пробачиш.

Вона встала, не чекаючи моєї відповіді. Не зухвало. Не принижено. Просто — мов завершила свою роль. Повернулась до дверей. І зникла. А я залишилась. Сама. І кімната стала іншою. Мов порожня мушля, з якої щойно вийшло щось величезне.

Серце не боліло. Ще ні. Але щось у мені змінилося. Зрушилось. І найстрашніше — я повірила їй. Але не до кінця. У кожному слові була правда — але й тінь. Тиша між рядками. І ця тиша… вона кричала голосніше, ніж слова. Я ще дізнаюсь. Усе. Навіть те, чого вона не хоче сказати. Навіть те, що ховає вже шістсот років.