Глава 7

Цілих три дні я уникала Людмілу. Вона хотіла поїхати з Хейвенберду на наступний день, аби дати мені час звикнути до того, що моя мати найстаріший вампір. І якби я попросила її не чіпати мене років десять, вона би так і зробила. Може, для смертних це і великий термін, та не для нас. Наскільки я знаю, більш старші вампіри могли не бачитися і по кілька десятків років, і все одно вважати, що це було зовсім недавно. І десь всередині, я і хотіла так зробити. Але ні. По моєму проханню, Реджинальд запропонував Людмілі залишитися тут на деякий час і просто зачекати, доки я буду готова сама з нею поговорити. Звичайно, вона погодилася.                                                                                                     

Цей же час я присвятила не роздумам. Я тренувалась та освоювала свої нові здібності, як і раніше. Це мене заспокоювало та дозволяло відволіктись хоч на мить. В цей час мене ніхто старався не чіпати, адже я могла зірватись в будь-який момент. Навіть Лулу та Рік відійшли на другий план. Але, за три дні, я вирішила таки поговорити з матір'ю та вислухати її. А далі вже буду вирішувати, що мені робити далі...                                                                                                                                                                

Вже кілька хвилин вона стояла в моїй кімнаті, не наважаючись щось сказати. Та навіть присісти не хотіла, лише підпирала стіну. А я й не збиралась починати розмову. Ця ситуація вибила мене зі звичного ритму. І все вже не буде, як колись. Та все ж вона видихнула, та присіла, намагаючись триматися на певній відстані, аби не тиснути.                                                                                                

- Почну з самого початку. - сказала вона. - Мені було вісім років, коли моя родина загинула. І мене до себе забрав король Рональд, що й був другом мого батька. І я закохалась в принца Маркуса. - продовжувала Людміла. - Та він мав страшний дар. Чимось схожий до такого, як в твоєї подруги Мелісси. Але він тоді не міг контролювати його. Це було просто жахливо, і страждали від цього всі, а не лише королівська родина. - жінка виглядала сумною. - Ми довгий час шукали шлях, аби бути разом. І знайшли, та ритуал спрацював не правильно. Ми пробудили древні сили, яким це дуже не сподобалося. Маркус загинув, а я стала безсмертною. Тоді я втекла з Хейвенберду, і пообіцяла собі, що більше не повернуся сюди.                                                                                                                     

Мені, на якусь мить, стало її шкода. За шістсот років вона пережила не мало. Однак не варто забувати, що переді мною та, хто покинув мене.                                                                                                             

- Але все змінилося, коли я зустріла твого батька. Він був неймовірним. Та досить довгий час я уникала його, аби не зашкодити. Та ми все ж знайшли шлях і почали стосунки. Ми навіть одружилися. Знаєш, мене завжди приваблювали Рейвенпорти. - Людміла посміхнулась. - Щось в ці родині є таке особливе. А потім в нас з'явилася ти. Цілий рік все було ідеально, ми були справжньою родиною, поки не почалася війна. Твого батька вбили. - вона похитала головою. - А на тебе відкрили полювання мої вороги. І аби вберегти тебе, мені довелося піти. Та я весь час була поряд. - вона хотіла до мене доторкнутися, але вчасно передумала, адже я би не сприйняла це. - Все завдяки моєму таланту метаморфа. Та й Реджинальд знав про все. І я дуже вдячна йому, що він виростив тебе такою чудовою дівчиною.                                                                                                                                                            

Вона встала з крісла, а я ще досі сиділа, намагаючись прийти в себе. Важко от так одразу все прийняти. Та й щось мені підказувала, що Людміла не договорює правди.                                                 

- Я не прошу мене пробачити, адже я знаю, що на це потрібен час. Та й не виправдовую себе, адже вихід можна знайти завжди. Я вирішила вчинити так. - відповіла вона. - Але я прийму будь-яке твоє рішення.                                                                                                                                                         

І вона просто вийшла, залишивши мене одну. Однак мене все ще не покидали думки, що це була не справжня причина. Вампірша, який шістсот років, вирішила покинути мене, аби вберегти? Серйозно? Ні, я хочу знати справжню причину...