Глава 6

Я довго не могла прийти в себе, адже сталося те, що я навіть не могла уявити. Мене врятувала мама. Мама, що померла багато років тому на моїх очах. Весь цей час я росла без неї, страждаючи від нічних кошмарів, що були пов'язані з її смертю. І це не привид, адже вона цілком реальна. Та й варіант з галюцинаціями та видіннями теж не підходить, адже її бачили і інші. Значить зараз Ріанон Рейвенпорт справді стоїть перед нами та посміхається. От тільки мені було не комфортно в її присутності, тому і трималась подалі. Важко повірити, що моя мати жива, а значить весь цей час вона була десь неподалік. І чомусь ні Реджинальд, ні Анастасія не були здивовані. Ніби так і має бути. А от я вимагала пояснень, адже все ще нічого не розуміла.                                                                                                   

- Так і хто ти? - почала я. - Якесь видіння? Чи перевертиш?                                                                        

- Ілларіє, а хіба не очевидно? Я думала, що ти мене впізнаєш. - сумно сказала вона. - Я твоя мати. От тільки звуть мене по-іншому. Я не Ріанон, і це ім'я ніколи мені не належало. Мене ви знаєте, але як іншу...                                                                                                                                                                 

За мить перед нами стояла... Людміла. Та сама перша вампірша, яка і започаткувала нову расу. Ні, цього от точно не може бути. Можливо, вона просто прийняла зовнішність матері. Але я ж відчула тепло, що йшло від неї. Та й ще в Академії помічала, як Людміла дивиться на мене. З ніжністю та особливою любов'ю. Так лише батьки дивляться на власну дитину. Не хочу в це вірити. Тобто, виявляється, що я наполовину вампіром була? Смішно. В мене не проявлялося жодної сили. Може, це такий якийсь жарт.                                                                                                                                             

- Цього просто не може бути. Я не... Я не ваша донька. - прошепотіла я. - Я вам не вірю. І не хочу навіть вірити.                                                                                                                                                    

- Це і справді так. Твоя мати... Людміла говорить правду. - перервав мене Реджинальд. - Вона мала покинути Хейвенберд, аби врятувати тебе від постійний небезпек. Тому і не з'являлася весь цей час. Заради тебе.                                                                                                                                                     

- Але це не значить, що я не любила тебе. - сказала вампірша. - Ти завжди була в моєму серці. Тому я і приїхала до Академії.                                                                                                                                        

Вона почала наближатись до мене, але я різко відсунулась. Не готова я прийняти так просто, що матір, яку я стільки років оплакувала, насправді жива і стоїть зараз переді мною. До того ж, вона перша вампірша, якій шістсот років. І весь цей час була тут. Навіть викладала в Академії. І жодного разу не натякнула. Тепер я розумію Зака. Проте Крістіна і справді мала реальну причину того, аби полишити сина. А тут...                                                                                                                                                       

- Не наближайся до мене. - я відійшла від неї ще далі. - Будь ласка, я не можу. Це все не так просто. В дитинстві я мріяла, аби моя мама була жива. - важко було стримуватися. - Навіть уявляла собі як це буде. Але навіть в найбожевільніших фантазіях я не бачила свою матір першою вампіршою. - я відчувала, що з очей потекли сльози. - А тепер ти з'являєшся і кажеш, що ти знову тут. Пробач, та я не готова до цього.                                                                                                                                                

Не чекаючи її відповіді, я просто вибігла в ніч. Гарячі сльози обпікали мене, і я навіть не бачила дороги. На вулиці вже встигло стемніти. Я зупинилась посередині двора, відчуваючи, як паніка вже підступила. Хотілось кричати від несправедливості. Чому це так... Чому це сталося саме зі мною. В той же момент сильні руки розвернули мене до себе та міцно обійняли. І це був Аларік. Як добре, що він вирішив мене підтримати у такий важкий момент. І в його обіймах я вже не стрималась, і сльози потекли ще сильніше...