Глава 6

Я довго не могла прийти в себе. Світ ніби похитнувся під ногами, і серце билося десь у горлі, оглушливо, так голосно, що я ледве чула навколо себе інших. Те, що щойно сталося, було чимось за межею уявлення. Мене врятувала мама. Жива. Справжня. Не сон, не ілюзія, не спогад, що зринає ночами з глибини мого дитячого болю, а реальна жінка, яка стоїть просто переді мною й посміхається. Та сама мати, яка загинула на моїх очах.

Я пам’ятаю той день, ніби це було вчора — крик, кров, розпач. Моя мати померла, і з того моменту моє життя розпалося на «до» і «після». Я росла з дірою всередині, яка ніколи не загоювалася. А тепер... вона тут.

І це не привид. Не щось надприродне, що з’явилося лише мені одній. Я помітила, як Реджинальд і Анастасія дивляться на неї — спокійно, навіть майже звично. Вони не здивовані. Не шоковані, як я. Значить, вона дійсно існує. Її бачать і вони. Це не марево й не галюцинація. А отже — це правда. Моя мати жива. ЖИВА. І весь цей час була... десь поруч?

Я не знала, що відчуваю. В голові кружляв вир думок, біль і здивування перемішувалися з гнівом і гірким полегшенням. Частина мене хотіла кинутись їй в обійми, як дитина, що нарешті знайшла загублену частину себе. Але інша — вже доросла, обпалена роками болю — підозріло стискалась, не довіряючи.

Поруч з нею мені було нестерпно незручно. Наче хтось здер із мене останній шар захисту, залишивши душу оголеною. Мені хотілося втекти, але ноги вросли в землю. І тому я просто трималась подалі, дивлячись на неї з недовірою, з підозрою, з болем.

— Так і хто ти? — мій голос прозвучав грубо, навіть для мене. — Яке ще видіння? Чи, може, перевертиш?

Її очі потемніли. Але в них не було злості. Лише гіркота. Здавалось вона навіть не могла підвести на мене погляду. Їй було соромно. Тепер я розуміла, що мати насправді не померла. Вона покинула мене.

— Ілларіє, — тихо, з надривом мовила вона. — А хіба не очевидно? Я думала, ти мене впізнаєш. Я... твоя мати. Але мене ніколи насправді не звали Ріанон. Це ім’я було вигаданим. Тінню. Захистом.

Вона зробила крок уперед. І за одну мить — все змінилось. Її обличчя, постава, голос — усе залишилося знайомим і водночас змінилося. Переді мною тепер стояла... Людміла. Та сама. Перша. Легендарна. Вампірша, яка започаткувала нову расу, постать, яку ми вивчали на лекціях, про яку розповідали історії, немов про божество. Людина-міф, жінка-тінь. А тепер — моя мати?

— Ні, — прошепотіла я. — Ні. Цього не може бути.

Можливо, вона просто прийняла зовнішність моєї мами. Можливо, це якийсь трюк. Але я ж відчула... тепло. Справжнє, рідне, материнське. Те, яке не підробиш. І вже тоді, в Академії, я іноді ловила на собі її погляд — повний ніжності, турботи, чогось невимовного. Тоді мені здавалося, що вона просто добра. Тепер розумію — вона дивилася на мене як на свою дитину. А я не розуміла. Я шукала її в снах, в уяві, в спогадах — а вона була поруч.

— Це... Це жарт, — голос тремтів. — Я не... Я не ваша донька. Я вам не вірю. І навіть не хочу вірити!

Я відступила, наче від прірви. Але її слова наздогнали мене. Мені хотілось втікати якомога далі, або нехай це буде просто сном чи трюком. Все краще, ніж усвідомити, що рідна матір покинула мене.

— Це правда, — спокійно сказав Реджинальд. — Людміла дійсно твоя мати. Вона пішла з Хейвенберду, аби захистити тебе. У той час небезпека чатувала на кожному кроці. Її рішення зберегло тобі життя.

— Але... чому?! — я схлипнула. — Чому вона нічого не сказала?

— Бо так було безпечніше, — тихо мовила Людміла. — Я кожної ночі думала про тебе. Ти була в моєму серці. Завжди. Саме тому я і приїхала до Академії. Я хотіла бути поряд. Хоча б здалеку.

Вона ступила ще один крок до мене — м’яко, обережно. Але я різко відступила назад. Я не могла зараз прийняти це. Було занадто важко.

— Не підходь! — видихнула я. — Я... Я не можу. Це не так працює. Я жила з думкою, що ти мертва. Що тебе більше немає. Я плакала ночами, шукала сліди твоєї присутності у старих речах. І тепер ти просто з’являєшся і кажеш, що була поруч?

Я вже не стримувалась. Сльози котилися щоками, гарячі, пекучі. Я навіть не уявляла, що хтось міг зробити мені так боляче. І це руйнувало зсередини.

— В дитинстві я мріяла, що ти повернешся. Уявляла собі, як ти раптом стоїш на порозі, як ми обіймаємося. Але в жодній, навіть найшаленішій фантазії, я не уявляла, що моя мати — перша вампірша! — я закусила губу, щоб не розридатися вголос. — І навіть після того, як ми зустрілися в Академії, ти нічого не сказала! Навіть натяку! Як ти могла?!

Її очі блищали, і я побачила в них біль. Та я не могла зупинитися. Стільки років біль був в мені. А зараз він перетворився на суцільну злість.

— Тепер ти знову тут. Просто так. Кажеш, що любиш, що пам’ятала... А де ти була, коли мені було страшно? – кричала я. – Коли я лежала в ліжку, закутана в ковдру, і не могла заснути від жахів? Коли я шукала тебе в кожній жінці, яку зустрічала? Коли я втрачала віру в себе, бо мені здавалося, що ти мене залишила?

— Ілларіє... — прошепотіла вона. — Доню...

— Ні! — різко вигукнула я. — Не називай мене так. Я... Я не готова до цього. Пробач. Але я не можу.

Я розвернулась і вибігла з дому. Все всередині мене горіло. Я майже не бачила дороги. Темрява обіймала все довкола, але я навіть не зупинялась. Бігла, мов від переслідувача, мовби могла втекти від власного серця. Повз дерева, повз кущі, повз нічну тишу, що ставала дедалі густішою. Від власного болю не втечеш, але я мусила рухатись. Хоч кудись. Хоч аби не стояти перед нею.

Нарешті зупинилась у дворі. Повітря було прохолодним, вологим. У грудях усе стискалося. Паніка накочувала хвилею. Хотілося кричати, вити, рвати землю пальцями. Чому саме я? Чому мені довелося пройти через це? Чому моє життя — завжди суцільний розрив? І саме тоді хтось міцно обійняв мене ззаду, розвернув до себе. Міцні руки, знайомий запах, тиша замість слів.

— Аларік... — видихнула я.

Він не сказав нічого. Лише тримав мене. Міцно. Неначе я була його всесвітом, який ось-ось розвалиться, і він не дозволить цьому статися. І я більше не трималась. У його обіймах все обрушилось. Сльози, що текли, мов дощ. Плечі тремтіли. А він мовчав і був поряд. І цього вистачало. У його мовчанні не було ані тиску, ані питань. Тільки прийняття. І я вхопилася за це, як за рятівну соломинку.