Глава 5

Дні монотонно тягнулися в постійних тренуваннях, виконання обов'язків принцеси та освоєння своєї вампірської сутності. В мене навіть не було вільної хвилинки, від чого ми дуже рідко розмовляли з Дарсаною. Шкода, адже я дуже сумувала за своєю подругою. Проте в кожній справі я робила певні успіхи. Навіть при використанні супершвидкості я все рідше врізалася в дерева, а на тренуваннях вдавалося відбивати удари Лулу. Звичайно до ідеалу або хоча б того, що мені хотілося, ще дуже далеко, але вже хоч щось.                                                                                                                             

От тільки мене все дратувало, адже Аларік та Луїза постійно були разом. І такі милі та закоханні, що аж тошно ставало. Усі ці поцілуйчики, обійми, їх підколювання одне одного. Раніше це все було моїм. А тепер... Тепер він належить іншій. І я не вправі протистояти їм. Так, Ілларіє, заспокійся. Я ж завжди була такою милою і доброю, мені не властива агресія. Може, це так на мене впливає вампірська сутність, а може я просто ревную. Але ні, це точно ні. Мені просто потрібно навчитися розслаблятися, коли хочеться когось вбити.                                                                                                                             

Я була на тренуванні, коли з надвору почувся вибух. За час навчання в Королівській Академії, постійні напади вже стали нормою для мене. Тому, вже скоріше на автоматі, я взяла меч та вибігла на вулицю. Це було частиною нашого буденного життя. Не те, щоб я хороший воїн, проте якщо це прості демони або прокажонні, то з ними легко можна впоратися. Принаймні так мені здавалося. На всякий випадок, завжди можна підняти армію скелетів.                                                                                                            

Ну що ж, це виявились демони, та їх було аж занадто багато. Таку кількість я вже дуже давно не бачила. Тому, присівши, я сконцентрувалась на всіх кістках, що знаходились під землею, а за стільки років існування королівства, їх було не мало. Поділившись з ними частинкою своєї енергії, я побачила, як скелети людей та тварин піднімаються зі свого вічного спочинку, та готові виконувати будь-який мій наказ.                                                                                                                                                                 

Не довго думаючи, і я кинулась на допомогу. Тут був і мій дядько, і Анастасія, і кілька придворних. А он і Аларік. Усі вони були готові віддати своє життя, аби врятувати королівсво. Та я сподіваюся, що на вдасться обійтися без жертв. Легіон не в стані придумати щось нове, в них закінчилися ідеї. Але на цей раз демонів в рази більше, і я бачила, що ми можемо не вистояти.                                                          

Поступово, сили почали закінчуватись у багатьох. Але ж ми з Аларіком не впораємося вдвох, не дивлячись на вампірську витривалість. Здаватися ніхто не збирався, адже занадто багато залежить від цієї битви. І коли вже надії не було ніякої, і наді мною завис демон, готовий відтяти мені голову, щось пронизло його і він зник. Я навіть не встигла злякатися. Та те, що я побачила, ніяк не вкладалося в голові, адже цієї людини просто не може бути тут. Стільки років я вважала її померлою, адже бачила це на власні очі. Це якась магія чи що? Я закрила очі, аби трохи прийти до тями. Та коли відкрила їх, жінка ще досі була на місці. А значить вона справді тут.                                                                                        

- Мама. - прошепотіла я.