Глава 5

Дні тягнулися один за одним монотонно і безжально, мов нескінченна низка сірих хвилин, що поглинали весь мій час і сили. Щоранку починалося з бурхливих тренувань — рухи ставали все швидшими, удари все точнішими, а втома глибшою. Безліч повторень, нескінченних серій вправ, що виснажували тіло і змушували відчувати кожен м’яз наче він ось-ось розірветься.

Потім — нескінченні обов’язки принцеси, які поволі ставали моїм другим життям: підготовка до прийомів, слухання звітів, церемоніальні зустрічі, які вимагали від мене зберігати спокій, гідність і благородство навіть тоді, коли душа кричала від виснаження і суму. І, паралельно, — освоєння своєї темної вампірської сутності, яка вирує всередині, іноді дає сили, а іноді загрожує розчинити мене у власній безжальній темряві.

Час наче застигав у застиглому колі, і навіть маленьких вікон для відпочинку практично не було. Вільних хвилин, щоб просто видихнути, подумати або поспілкуватися — майже не залишалося. І через це ми з Дарсаною бачились дедалі рідше. Це боліло — я шалено сумувала за своєю найкращою подругою, з якою колись могла розповідати про все на світі, жартувати до сліз і підтримувати одна одну.

Але тепер між нами виросла прірва зайнятості, обов’язків і невимовного мовчання. Я так хотіла знову відчути ту легкість у спілкуванні, ту зв’язок, що колись здавалася нерозривною. Та все відкладалося, наче на завтра, яке ніколи не настане.

Втім, серед усього цього хаосу з’являлися маленькі проблиски надії — певні успіхи, які, немов маленькі вогники, зігрівали серце. Мені вдавалося все краще контролювати свою супершвидкість. Тепер я рідше врізалася у дерева або втрачала орієнтир, а рухи ставали все більш злагодженими, гармонійними, немов я танцювала невидимий балет швидкості і сили.

Тренування з Лулу теж почали даватися легше: я все частіше відбивала її удари, а іноді навіть вдавалося вивести її з рівноваги. Звичайно, до досконалості мені було ще далеко — я відчувала це в кожній клітині тіла — але вже хоч якийсь прогрес. Це надихало і давало відчуття, що я не просто борюся, а рухаюся вперед.

Але був і темний бік цього всього. Мене немов роз’їдала тиха і нестерпна ревнощі. Аларік і Луїза — завжди разом, завжди ніжні і закохані, що аж нудило від їхніх поцілунків і обіймів. Їхня щира ласка, жарти і легкі підколювання — все це колись було моїм, моїм теплом і моїм світом. Тепер він належав іншій, і я була змушена мовчати, ховати біль глибоко в душі, не сміючи протистояти їм або показати свою злість. Бо що я могла протиставити цьому? Нічого, крім власної тіні і розбитого серця.

«Ілларіє, заспокойся», — повторювала я собі, як мантру, намагаючись вгамувати ті бурі, що вирували всередині. Я ж завжди була доброю, милою і стриманою, агресія не була частиною мого характеру. Може, це був вплив моєї вампірської сутності — холодної і темної — що підживлювала жорсткість і роздратування, що прокидалися з глибин душі?

А може, це просто ревнощі? Ні, ні, не ревнощі. Мені треба навчитися розслаблятися, коли темні думки хотіли прорватися назовні і перетворитися на щось страшніше — коли хотілося вбити кого-небудь. Ось так, просто навчитися зупиняти цей потік і не втрачати контроль.

Той день почався, як і всі інші — тренуванням. Я відточувала удари і рухи, вливалася у ритм, поки раптом ззовні не пролунав вибух — голосний і несподіваний, наче розірвав тишу на шматки. За роки навчання у Королівській Академії, такі напади вже стали буденними, але серце все одно стиснулося від тривоги. Я швидко взяла меч, відчула холод металу в руках і миттєво вибігла на вулицю.

Переді мною розгорнулася жахлива картина: демони, їхня кількість зашкалювала всі мої очікування. Їх було так багато, що здавалося — вони можуть поглинути все живе навколо. Такої навали я давно не бачила. Страх і розуміння, що з цим буде непросто впоратися, огорнули мене миттєво.

Я присіла і зосередилася. Глибоко всередині королівства, під землею, лежали рештки загиблих воїнів і тварин, що колись захищали цю землю. За роки їх накопичилось чимало. Я простягнула свою енергію, наповнену темною магією, до цих решток. Відчула, як вона пульсує в кістках, пробуджуючи їх до життя.

Поволі кістки почали рухатися, з’єднуватися у скелетні фігури, що оживали в холодному світлі магії. Вони піднімалися зі свого вічного сну — моя армія, готова слухати кожен мій наказ. Вони були мов холодні тіні минулого, що повернулися, щоб захистити майбутнє.

Не гаючи часу, я кинулася в бій. Тут були мій дядько — міцний, вірний і незламний, Анастасія — справжня воїтелька, і кілька відданих придворних. Аларік теж був поруч, його очі палахкотіли рішучістю, він не боявся ризикувати життям заради королівства. Ми всі були єдиним цілим, готовим боротися до останнього подиху.

Але сили почали швидко танути. Демонів ставало більше, їхні натиски були нестерпними. Втома, біль і відчай повільно пронизували наших захисників, навіть попри вампірську витривалість, що була в мені і в Аларіка. Але ніхто не думав здатися — ми знали, що перемога — це єдиний варіант.

Коли вже здавалося, що надії немає, над моєю головою завис демон, його кігті були спрямовані прямо на мене. Я готувалася до найгіршого, але раптом щось невидиме пронизало його тіло. Демон завив і миттєво зник, наче його розвіяло в повітрі. Страх навіть не встиг осісти, натомість мої очі зустріли ту постать, яку я вважала давно втраченою.

Я закрила очі, намагаючись прийти до тями від шоку. Коли відкрила їх знову, вона все ще стояла переді мною — жива і справжня. Та, що завжди з’являлась лише в моїх снах. Але не більше.

— Мамо... — прошепотіла я ледве чутно, не вірячи своїм очам, не сміючи повірити в те, що бачу.