Глава 4

Що ж, от і Лулу прибула до палацу. Вона увійшла, наче справжній сонячний промінь, який прорвався крізь сірі й похмурі стіни моєї кімнати. Її усмішка була настільки щирою і радісною, що я не могла стримати тепло, яке негайно розлилося по моєму серцю, і навіть сама несподівано посміхнулася у відповідь.

Її очі сяяли, немов два дорогоцінні камені, що відбивали світло в усі боки, а сама вона випромінювала легкість і безтурботність, наче вітер, що колише літо на полі. Ця атмосфера, яку вона створювала, миттєво розтоплювала всі мої сумніви, образи й темряву, що оселилися у моїй душі після всіх наших непорозумінь.

Коли ж вона раптом міцно обійняла мене, я забула про всі наші колишні розриви, образи і час, який минув у мовчанні. Її тепло проникло крізь мою броню — ту, що я так довго вибудовувала навколо свого серця, наче непроникна фортеця. І в той момент я відчула, як довгоочікувана близькість повністю заповнила пустоту, яку я так боялася визнавати у собі.

Та логіка негайно нагадала: Лулу — дівчина Аларіка. Він вправі обирати, з ким бути поруч, кому довірити своє серце, а я не маю права тримати в собі ні злість, ні ревнощі. Ми обоє свідомо вирішили розійтися, і це рішення було обдуманим, а не спонтанним. Як пояснити серцю, що воно має припинити викидати відчуття болю і страху?

Кожного разу, коли я бачу Аларіка, воно наче вискакує з грудей, хоче втекти. В пам’яті з’являються спогади — наші перші обійми, ніжні дотики, поцілунки, які колись здавалися вічними, але тепер лежать далеко позаду, як сторінки давно закритої книги. Ми більше не разом, ми просто друзі, і це має бути достатньо. Але чому думка про це водночас наповнює мене і сумом, і якимсь невидимим болем? Як змиритися з цим без залишку?

Лулу ж, ніби втілюючи саму підтримку, почала навчати мене прийомів бою. Вона пояснювала все просто і зрозуміло, навіть незважаючи на мою невпевненість, я почала впевнено засвоювати нові рухи. Ніколи не думала, що вона може бути таким терплячим і ніжним вчителем. Вона намагалася бити легше, щоб не спричинити мені болю, і це робило її ще ближчою в моїх очах. «Яка вона хороша», — думала я, дивуючись, чому ми так мало спілкувалися у Королівській Академії. Вона була неймовірною дівчиною — справжня ідеальна пара для Аларіка.

Минуло близько півгодини наших занять, і раптом ми помітили глядача. Спершу я не помітила, скільки часу він стояв у дверях, мовчки спостерігаючи з наглою, трохи зухвалою посмішкою. Це був Аларік. Його поява у кімнаті миттєво наповнила повітря легкою напругою, і моє серце здригнулося від несподіванки.

— Аларік, не очікувала тебе тут сьогодні побачити. Хочеш приєднатися до нас? — весело запитала Лулу, не приховуючи іронії. — Але боюся, це не твій рівень. Занадто складно, — вона усміхнулася, злегка піддражнюючи його. — А ще образливо буде, якщо програєш дівчині.

— Оце складний рівень? — з насмішкою промовив він, з’явившись поруч. — Це ж дитячі забавки, а не справжні битви. Я бачив тренування Зоріни та Дарсани — там справжній виклик, який не кожен витримає. Ви хочете перемогти ворога чи просто розсмішити його? — у його словах відчувався виклик і легка провокація.

— Ніби сам можеш краще? — парирувала Лулу, не втрачаючи усмішки. — Тобі Ілларія дасть фору, а вона лише перший день тренується.

Аларік повернувся до мене, його погляд був пронизливим, глибоким, неначе намагався проникнути крізь мене до самої душі. Від цього погляду хотілося зникнути, сховатися, втекти геть, але я знала: треба бути сильною, не показувати слабкість.

— А ти боїшся виступити проти мене? — зухвало звернувся він до Лулу. — Занадто складно боротися проти свого хлопця? Ну звичайно, для принцеси воїнів програти простому вампіру було б принизливо. Я тебе прекрасно розумію.

Це прозвучало як справжній виклик. Судячи з виразу обличчя Лулу, він таки спрацював. Вона була готова дати йому гідну відсіч. А я? Я вирішила відпочити, відступити вбік і спостерігати за їхньою сутичкою, адже мені було дуже цікаво, чи зможе Лулу стерти з його обличчя цю зухвалу посмішку.

— Добре, один на один, рукопашна, — твердо сказала Луїза. — Подивимося, хто переможе. Але потім тікати буде пізно.

— Прекрасно. Ілларіє, ти ж вболіватимеш за мене? — з хитрою усмішкою звернувся до мене Аларік.

— Вибач, але я за Лулу, — підняла руки я, посміхаючись. — Жіноча солідарність і все таке. І до того ж я впевнена, що вона переможе.

— Ти розбила мені серце, — вдавано схопився він за груди. — Як же тепер я буду боротися з таким пораненням?

Розмова завершилася саме тоді, коли Лулу нанесла перший удар. Аларік, хоч і дещо незграбно, але ухилився. Потім він не завдавав жодної контратаки — щось було не так. Чи справді він серйозно думає, що зможе перемогти принцесу воїнів? Наївний! І ось я вже почала думати, що він ось-ось упаде, як раптом він промовив.

— Добре, досить гратися, - хлопець посміхнувся. – Тепер — справжня боротьба.

З диявольською посмішкою він парирував удар за ударом, блискавично наносив удари, але намагався не завдати болю своїй дівчині. Від цього Луїза на мить втратила контроль, але швидко взяла себе в руки і показала, на що здатна. Спостерігати за нею було неймовірно — вона стримувалась поруч зі мною, з усією силою та гордістю.

Після п’яти хвилин бою обидві зрозуміли, що визначити переможця неможливо. І тоді ми всі здивовано дивились на Аларіка, який з легкою посмішкою взяв свою куртку і почав збиратися йти. Ми стояли, немов вражені, і тоді до мене почала доходити одна думка — якщо він такий добрий боєць, то чому ж саме він не тренує мене? Для чого тоді Лулу?