Глава 3

Вечеря минала досить спокійно, хоча я сама очікувала зовсім іншого — може, більше напруження, тривоги, або хоча б натяку на якісь приховані емоції. Але в повітрі панував несподіваний затишок. Можливо, це був той особливий момент, коли всі, хто сидів за столом, відчували себе майже рідними, незважаючи на різні історії, що пов’язували нас по-різному.

Реджинальд, як завжди, вів свої цікаві розмови, розпитуючи Аларіка про Валорію — країну, яка для мене була більше легендою, ніж реальною територією. Я чула про неї у стародавніх книгах і бачив на картах, але ніколи не мала нагоди побачити власними очима.

Дядько з таким захопленням розповідав про цю землю, що я майже уявила, як за його словами оживали далекі міста з кам’яними вуличками, виблискуючими шпилями і смаками екзотичних фруктів. Аларік же, з блиском у очах, ділився спогадами про важкі випробування, які йому довелося пройти. Я відчувала, що для нього Валорія — не просто місце на карті, а цілий світ, наповнений небезпеками і пригодами, що випробовували його не лише фізично, а й духовно.

Поруч з нами сиділа Анастасія. Вона мовчки спостерігала за розмовою, її очі блищали якимось особливим світлом, ніби вона намагалася вхопити кожне слово, кожен інтонаційний відтінок. Вона наче збирала цю інформацію, щоб зробити її своєю. Мені здалося, що ці історії про далекий світ викликали в ній тиху мрію — хочеться ж відчути той подих пригод, навіть якщо поки що це лише на словах.

Реджинальд і Анастасія рідко покидали межі рідного Хейвенберду, і для них це була справжня подорож, маленька втеча від буденності. Для мене ж було дивно усвідомлювати, що ця молода дівчина, що стала частиною нашої родини, тепер пов’язана з моїм дядьком особистими почуттями.

Спочатку я сприймала це з певним подивом і навіть недовірою. Як вони, такі різні, змогли знайти спільну мову? Реджинальд — старший за неї на багато років, з досвідом, що здавався далеким від сучасних турбот і проблем. Анастасія — молодша, з живими очима, в яких горить непокірний вогонь.

Але з часом я помітила, що між ними з’явилася справжня ніжність, майже не вимовлена, але відчутна. Їхні погляди іноді зустрічалися, наче вони боялися визнавати власну вразливість, але водночас потребували підтримки один одного. Мені хотілося вірити, що вони дійсно щасливі разом, що це не просто мить, а початок чогось більшого.

Я задумалась, чи не була Анастасія тим імпульсом, що підштовхнув дядька до нових ідей і планів. Адже він ніколи не був людиною, що легко погоджується на зміни без поважної причини. Ця думка викликала в мені дивне змішання вдячності та перестороги. Вдячності за те, що у Реджинальда з’явилась опора, і перестороги, бо часом я відчувала, що втрачаю його трішки для себе.

Раптом дядько повернувся до мене, усміхнувшись, але з серйозним виразом обличчя. Це сталось настільки неочікувано, що я не одразу зрозуміла, що чоловік звертається до мене.

— Ілларії треба підвищити рівень військової підготовки, — сказав він. — Зараз в наші дні неспокійно, і нам не вистачає сильних захисників. Але я сумніваюся, що серед воїнів королівства є той, хто міг би навчити тебе так, як потрібно. Особливо, якщо це має бути хтось, хто добре тебе знає.

Серце моє стислося від цих слів. Вони не були простим зауваженням — це була турбота, віра і, можливо, прихована надія. Я розуміла, що дядько хоче допомогти мені стати сильнішою, гідною нашої родини і наших цінностей.

— Зайвим це точно не буде, — додав він, наче прочитав мої думки. — Можна було б попросити Дарсану, але вона тепер готується до ролі королеви і дуже зайнята.

Він звернувся до Аларіка. Здається хлопець йому справді подобався. Пам’ятаю як він радів, коли ми почали зустрічатись. Але досі дядько не знає чому ми розстались. Та і чи зрозумів би він мене?

— А ти, може, знаєш когось, хто міг би допомогти? – запитав Реджинальд.

Аларік усміхнувся, і в його очах запалився знайомий вогник — той самий, що завжди мене заспокоював у найважчі моменти. І як же я за цим сумувала.

— Є один варіант, — промовив він тихо, впевнено. — Моя дівчина Лулу — принцеса воїнів. Ми вчилися разом, і вона може допомогти.

Я застигла від несподіванки. Він має дівчину? Лулу? Це була зовсім інша реальність, ніж та, в якій ми разом боролися і переживали втрати. Розумом я усвідомлювала, що це логічно — Аларік давно заслуговує на щастя і нове життя. Але серце не відразу хотіло прийняти це. Анастасія не стрималась і вигукнула.

— Ти справді маєш дівчину? – здивувалась вона.

— Так, ми разом вже місяць, - кивнув дядько. – Вона дуже вправна у бою і добре знайома з Ілларією.

Дядько схвально посміхнувся. Хоча, здається, і його ця новина застигла неочікувано. Вони ще досі сподівались, що ми будемо з Аларіком разом. Та я вже давно його втратила.

— Якщо вона погодиться допомогти, це буде чудово, - посміхнувся дядько. – Ілларія зможе захищати себе.

- Тільки якщо Ілларія буде не проти, - Аларік звернувся до мене.

Я намагалася посміхнутися, але всередині відчувала дивне змішання радості і ревнощів. Це було непросто — бачити, як люди, які колись були частиною мого світу, продовжують жити своїм життям. Але я пам’ятала, що ми розійшлися з моєї ініціативи, і тепер мусила прийняти це як новий етап.

— Не проти, — прошепотіла я. — Буду рада, якщо вона приїде.

«Не показуй, що ревнуєш», — повторювала собі я, знаючи, що це буде непросто. Але була і вдячність, що у мене з Лулу справді непогані стосунки, і вона ніколи не була для мене суперницею.

— Я сам їй повідомлю, — сказав Аларік. — Думаю, вона погодиться.

Мої почуття були надто складними, щоб розкласти їх по поличках. Завтра Лулу приїде до Хейвенберду, і я уявляла, як вона і Аларік будуть разом, як він ніжно обійматиме її. Це було щастя, одночасно солодке і гірке — нагадування, що життя не стоїть на місці.

Емі та Рік — перші вампіри, яких я впустила у своє життя після того жахливого дня, коли вони вбили мою матір на моїх очах. Пам’ять про це боліла гостро, як відкрита рана. Але життя триває, і я мусила шукати світло навіть у найглибшій темряві. У палаці з’явиться дівчина, з якою я могла розмовляти майже про все, хоч і не так відкрито, як з Амелією. Це давало надію.