Глава 2

Аларік увійшов у кімнату з тією легкою впевненістю, що колись була притаманна тільки йому. Його поява, неначе проблиск старого світла, розріджувала темряву моїх тривог, однак водночас приносила з собою бурю незакритих питань.

Його посмішка, тепла і ледь помітна, здавалася світлом, що пробивається крізь густий туман моїх сумнівів і болю. Вона не була гучною або помітною, але в ній ховалась ціла історія — історія про те, що колись між нами було щось набагато більше, ніж просто знайомство. Мені здалося, що серце зробило непомітний стрибок, і на мить я забула, що це була не просто зустріч із старим знайомим, а відлуння минулого, яке я так довго намагалася заглушити.

Відчуття було ніби наче я стою на межі між спокоєм і бурею — між бажанням забути і неможливістю відпустити. Його поява не була випадковістю, і я знала: попереду — розмова, від якої може залежати багато чого.

— Аларік, — голос дядька Реджинальда прозвучав тепло і з несподіваною ніжністю.

Він простяг руку, а потім обійняв його так щиро і по-дружньому, що я не могла приховати здивування. Зазвичай він був стриманим і навіть трохи холодним, але зараз у його жесті відчувалася справжня радість.

— Я так радий, що ти все-таки приїхав, - сказав він. – Чесно кажучи, боявся, що ти відмовишся.

Моє серце завмерло на мить. Я хотіла посміхнутися, але це була та посмішка, яка з’являється, коли треба приховати гіркоту. Погляд Аларіка зупинився на мені. Його очі, що колись полонили мою душу, тепер видавали щось інше — повагу, тривогу і… ніби пошук відповіді на те, що між нами залишилось незакінченим. Посмішка, хоч і тепла, несла тінь минулих переживань.

— Дякую, Реджинальде, що запросили мене, — промовив він спокійно, зробивши крок вперед. — Це було дуже мило з вашого боку. Я так давно не був у Хейвенберді, що навіть скучив за цією країною.

Він говорив про місто і країну, але я відчувала, що в його словах приховане більше — ніби він намагається пояснити собі самому, чому знову повернувся сюди. І все ж, хоч він говорив про далекі речі, його погляд не відводився від мене, і в цю мить я відчула вагу кожної секунди, що пролітала між нами.

— Ми маємо бути вдячні тобі за те, що погодився допомогти Ілларії, — промовив дядько, повернувшись до мене, і в його голосі прозвучала підтримка, якої мені так не вистачало останнім часом. Він дивився на мене з якоюсь рідкісною ніжністю, наче розуміючи, що мені зараз нелегко. — Ти ж знаєш, що моя племінниця ще не звикла до своєї нової сутності. Я казав, це дуже добре знайомий тобі вампір.

Я ледве кивнула у відповідь, не в силах вимовити ні слова. У грудях стискалося, немов важкий камінь, і я знала, що не хочу, аби саме він був тут. Хоча... краще вже був би цей загадковий Нік, з яким я майже не спілкувалася, але який не пробуджував у мені таких заплутаних і небезпечних почуттів. З Аларіком було інакше — він був частиною мого життя, частиною моєї історії, яку я ніяк не могла закрити.

Десь далеко в пам’яті спливали моменти, які я намагалася загнати глибоко — їхній теплий дотик, розмови під зірками, слова, які зараз звучали ніби в іншому житті. Але кожен такий спогад ніби ранив сильніше, нагадуючи, що ця історія не закінчена.

— Ну, — сказав дядько, повертаючись до справи. — Покажи Ріку його кімнату в Західному крилі. Він тут заради тебе.

Чому саме я? Чому саме мені знову довелося опинитися поруч із ним, наче я сама вибираю цю близькість? Це питання виринало в моїй голові з кожним кроком. Згрупувавши сили, я повела його тихим коридором, де кожен крок лунав так гучно в моїй голові, що здавалося, він здатен розбити тонку кригу між нами.

Він йшов слідом, час від часу поглядаючи на мене, і з кожним таким поглядом моє серце починало битися частіше, а шкіра покривалася легким холодком і водночас незрозумілим теплом. Вампірські чуття посилювали цю напругу в рази — я відчувала його присутність як хвилю, що накочує і не дає дихати.

Ми мовчали. Тільки відлуння наших кроків розривало тишу старих стін палацу. Я знала, що він хоче сказати щось важливе, але слова зупинялися десь на горлі. Між нами стояло невидиме напруження — немов клітка, яку ми обидва боялися відкрити.

— Ось тут ти будеш жити, — прошепотіла я, показуючи на двері, що приховували затишну кімнату. — Дядько вибрав одну з найкращих гостьових.

— А твої двері не навпроти? — він усміхнувся легко, вдивляючись у мене. — Коли ми були тут минулого року, здається, саме сюди я і приходив. Дивний розклад, чи не так?

Він підійшов ближче, аж поки я не відчула холодну стіну за спиною. Моє тіло мовчки протестувало, але розум зраджував, запалюючи у вени вогонь того, що ми колись мали. Затамувавши подих, я ледве чула його голос, що шепотів мені в саме вухо.

— Ілларіє, я знаю, які відчуття я викликаю в тобі, - сказав він. – Тобі або треба стати доброю акторкою, або нам варто щось зробити з цим.

Його слова лунали так близько і водночас так віддалено, мов крихкі леза, що різали по краю мого серця. Мені було важко навіть зробити крок. Я спробувала зберегти спокій і запитала тихо.

— А ти вже зміг забути? – прошепотіла я.

Він не відповів. Лише дивився мені в очі так уважно, наче шукав там правду, якої боявся знайти. Ця мовчанка була гучнішою за слова, і я відчула, як у грудях все стискається і болить. Можливо, він не забув, як і я. Можливо, ми обоє залишилися в пастці минулого, з якої неможливо вирватися.

Не витримавши, я різко розвернулася і забігла в кімнату, з гучним клацанням за собою зачинивши двері. Серце шалено калатало в грудях, а руки тремтіли від накопиченої напруги. Я сіла на краєчок ліжка, опустила голову на руки і дозволила собі тихі сльози. Кожна крапля була немов сповідь — неможливість забути, бажання вирватися, але водночас і страх знову відкритися. Я знала: все ще кохаю. І це кохання — моя рана, моя сила і моя слабкість.