Глава 2

- Аларік, який я радий, що ти таки приїхав. - сказав дядько, обіймаючи по-дружньому хлопця. - Я боявся, що ти можеш відмовитися.                                                                                                             

- Дякую Реджинальде, що запросили мене. Це було дуже мило з вашого боку. - яка ж в нього гарна посмішка. - Я так давно не був в Хейвенберді, що встиг навіть скучити за цією країною. - але Рік не зводив погляду з мене.                                                                                                                                    

- Це ми маємо бути тобі вдячні за те, що згодився допомогти Ілларії. Ти ж знаєш, що моя племінниця ще не звикла до своєї нової сутності. - дядько повернувся до мене. - Я ж казав, що це дуже добре знайомий тобі вампір.                                                                                                                                     

Я ж лише кивнула, не в силах щось сказати. Та вже би краще запросили того Ніка, з яким ми познайомились у вампірському клубі. Ми майже не спілкувалися з ним, адже хоча він і вибачився, та ми знаходимося в різних компаніях. Та хоч когось вже, але не Аларіка, адже в нас колись були стосунки. І я досі не знаю, як забути його. Я не зможу поводити себе нормально поруч з ним. Проте він і справді може допомогти мені. Ще трохи поговоривши, Реджинальд попросив мене показати Ріку гостьову кімнату в Західному крилі. Чому саме я? Ну але ж він тут заради мене. І, як на зло, його кімната була прямо навпроти моєї. Ну і що за вибрики Долі? Та стиснувши зуби, я таки мовчки показала йому слідувати за мною. Його близькість змушувала тремтіти, а вампірські відчуття в рази все посилювали.                                                                                                                                                

- Ну, отут ти будеш жити. - прошепотіла я, коли ми підійшли до дверей. - Дядько вибрав для тебе одну з найкращих гостьових кімнат.                                                                                                                         

- А хіба твої двері не навпроти? Коли ми тут були минулого року, то здається саме сюди я і приходив. - посміхнувся він. - Цікавий розклад.                                                                                                                 

Він підійшов ближче до мене так, що я аж втиснулась в стіну. Його близькість змушувало мене хвилюватися, адже я ще дуже добре пам'ятаю наше кохання. Нахилившись ближче, він прошепотів мені на вухо:                                                                                                                                                      

- Ілларіє, я знаю, які відчуття викликаю в тобі. - посміхнувся Аларік. - І або тобі треба навчитись бути доброю акторкою, або ми маємо щось зробити з цим.                                                                                

- А ти вже зміг забути? - запитала я.                                                                                                               

Проте хлопець мені не відповів, а лише уважно дивився на мене. Тому я забігла в кімнату, закривши за собою двері. Невже повторюється перший курс? І як тепер забути його, коли він майже весь час буде поряд? Ото дядечко влаштував мені сюрприз. Присівши на ліжко, я опустила голову на руки. Я знаю, що досі кохаю його, і не зможу приховати це. А от йому вже байдуже. Так і що я маю робити? Адже мені не так просто забути все...