Глава 1

Як шкода, що вампіри не сплять. Справді, це один із найбільших мінусів безсмертного життя, який іноді важко сприйняти навіть після стількох століть існування. Адже тепер ми не можемо бачити сни — ті дивовижні, дивні й живі картини, які навідуються до свідомості у найпотаємніші миті спокою. Навіть якщо втратити свідомість від виснаження магічної енергії, то все одно буде суцільна темрява, що накриває розум, як безкрайня ніч без зірок.

Принаймні так мені розказувала Дарсана, моя найкраща подруга та принцеса вампірів. Вона часто повторювала, що відсутність снів — це не просто фізичний дефект, а справжня втрата душевної частини існування. Мені здається, у цьому є щось дуже важливе — втрата цієї частини, яка, попри всю темряву, дарує світло. Сни — це маленькі віконця у інші світи, і не мати їх означає, що ти живеш без уяви, без надії. Звичайно, можна навчитися жити з цим, але інколи серце відчуває самотність, яку не втамує жодна вічність.

Як би я хотіла знову побачити нас з Аларіком разом. Нехай це і буде не реальним, лише ілюзією, створеною моїм глибинним бажанням. Ми б щасливо проводили час, і я б змогла по-справжньому розслабитися, забути про всі тривоги й біль, що тягнули мене в безодню самотності. Його очі, його усмішка — це те, що досі гріє мою душу у найтемніші ночі, хоча ми розійшлися так давно.

Мабуть, це найважча частина бути безсмертною — вічно носити у собі той самий біль і ніжність, які ніколи не зникають. Якби я була смертною, то сказала б, що навіть дихати без нього не зможу. Звичайно, можна було б йому це розказати, відкрити своє серце і зняти цей тягар з плечей, але гордість все-таки сильніша за мене. Інколи вона й заважає мені жити далі, змушує тримати дистанцію, мовчати, коли так хочеться кричати.

Але я вже була готова зізнатися Ріку, проте щось мене таки зупиняло, якась невидима сила, що тримала мене у полоні сумнівів і страху. До того ж я не знаю, чи все ще кохає він… Чи пам’ятає ті світлі миті, які ми розділяли? Та тепер це не має значення. Я в Хейвенберді, а він у Валорії. Нас розділяє неймовірна відстань і час, що став муром між нами. Тепер ми у різних світах, і невідомо, чи ще зустрінемося колись…

У двері постукали, і я побачила, що це був мій дядько. Ну звичайно, хто б ще міг прийти до мене в цю пору? З того моменту, як він дізнався, що я вампір, Реджинальд більше уваги та часу приділяє мені. І це мене дивує, адже я думала, що все буде навпаки — що рідня почне відвертатися, бо бояться або засуджують мою нову природу. Хоча деякі придворні занадто явно висловлювали своє невдоволення тим, що їх майбутня королева безсмертна, вважаючи це зрадою наших традицій.

Однак я ще досі не могла уявити, як все буде далі. Хоча наше життя не передбачуване і повне несподіванок, як темний ліс під час грози. Навіть у найстрашніші миті ти не знаєш, що сховано за наступним поворотом — чи це буде світло, чи тінь, чи шалений вітер, що розірве все на шматки.

— Ти не спиш? — посміхнувся він, ступаючи ближче. — Я вже й забув, що ти ніколи не спиш. Досі важко звикнути до того, що ти вампір. Хоча я впевнений, що впораюся з цим завданням. Хотів з тобою поговорити.

Він зайшов у кімнату та присів на крісло, яке давно було моїм улюбленим місцем для роздумів. Останнім часом дядько дивився на мене так, ніби я от-от зникну, розтану в порожнечі. Я ж єдиний живий родич, що лишився в нього після тих страшних подій. Хоча, в його душі є місце ще для однієї особливої людини — Амаранти.

Він мріяв про те, що вона досі може бути живою, хоч усі факти вказували на протилежне. Після того випадку з Дарсаною, здавалося б, він мав втратити всіляку надію на її пошук, однак якесь батьківське передчуття не покидало його, мов тінь, що супроводжує кожен крок.

— Я розумію, що тобі важко звикнути до ролі вампіра, — промовив він повільно, ніби намагаючись підібрати слова, які не поранять мене ще більше. — Я й не уявляю, що відчував би на твоєму місці. І ми досі не знаємо, які особливості можуть проявитись. Треба було більше вивчати про цю расу.

Він посміхнувся, і ця посмішка була теплою, як промінь сонця після довгої зими. Я сумувала за дядьком, хоча і відчувала, що колись мені доведеться покинути його.

— Тому я прийняв рішення запросити одного вампіра пожити в нас, поки ти з усім не звикнешся, - посміхнувся Реджинальд. – До того ж ти його дуже добре знаєш. Впевнений, що тобі буде легше з цим всім впоратися, адже вродженим вампірам легше, ніж перетвореним.

І хто ж це може бути? Чи багато вампірів я знаю? Насправді не дуже, лише родина Драгомір та Зак. Ну ще був Натаніель, але його знищили в одній із кривавих сутичок. В мене було кілька теорій, проте я сподівалася, що він помиляється.

Реджинальд так і не сказав, кого він запросив, аргументуючи тим, що це має стати сюрпризом. Не дуже я люблю сюрпризи, особливо такі, що торкаються мого особистого життя. Краще б вже одразу все розповів. Залишалося сподіватися, що це буде Дарсана. Враховуючи, як в нас все завершилося з Аларіком, то він би точно не погодився на такий крок.

А я вже не могла дочекатися. Не люблю я таке, особливо після того, як мій колишній хлопець виявився Легіонером, що хотів мене вбити і зруйнувати все, що було між нами. Це був важкий урок — навчитися довіряти знову, не піддаватися страхам і не давати минулому зруйнувати майбутнє.

Вдягнувши простий сарафан та балетки, я була готова зустрічати гостя. Вирішивши ще швидко нафарбуватися, я розпустила своє світле волосся, яке ніжно спадало на плечі і трохи підкреслювало вразливість мого настрою. Мій стиль завжди був доволі простий, хоча після знайомства з Емі в моєму гардеробі побільшало суконь і аксесуарів. От змінила мене ця дівчина, наповнила моє життя яскравими кольорами і теплом.

Вийшовши до дверей, я чекала, коли от-от відкриється портал з Валорії. Нервувала я? Ні, зовсім. Хто б то не був, я зможу знайти спільну мову. Тим паче дядько сказав, що я і так досить добре знаю цього вампіра. Але до такого я точно не була готова. Адже відкрився портал, з якого вийшов Аларік...