Кінець гри

Перевірити обидві точки Лілія не мала часу, тому наважилася розповісти про викрадення поліцейському з іншого відділу. Він виявився єдиним, чий номер мав власник телефону. Решту поліцейська вирішила взяти на себе. Вона швидко дісталася до будинку Ярослава Луніна і піднялася сходами на дах.
Лілія промчалася наче вітер, зупинившись тільки за крок від зустрічі з творцем моторошного додатку.

Серце шалено стукало, вириваючись з грудей. Детектив хотіла вірити, що відлік не завершився і донька з Ярославом досі живі. Вбивця міг мати на них інші плани, тому не поспішив вбивати.

Відновивши дихання, поліцейська вдарила ногою по дверях. Звідти їй вчувалися якісь звуки, але не було певності, що вони належать заручникам. Щоб припинити агонію від невизначеності, потрібно було ввірватися і дати бій небезпечному супротивнику. Його мусив хтось зупинити, поки не пізно.

— Діти? — скрикнула Лілія, побачивши хлопця та дівчину у масках.

Вони стояли по різні краї даху, наче чекали наказу на стрибок. На руках не було ні кайданів, ні мотузки, ні інших обмежуючих пристроїв. Крім них, на даху більше ніхто не світився на будинку у чорному одязі із совами.

— Стійте і не робіть нічого! — наказала Лілія, побоюючись спровокувати.

Хлопець підняв руку до обличчя і стягнув з себе маску. Ярослав здався Лілії як ніколи сміливим. Він не боявся відкритого простору, здивувавши цим.

— Не рухайся! — попередила вдруге Лілія. — Де він? — запитала вона.

— Хто? — сміливо поглянув на неї Ярослав.

— Викрадач, — пошепки промовила Лілія. — Сашенько, ти теж не бійся!

— Не існує ніякого викрадача, — показав вільні руки Ярослав.

Лілія підійшла на крок і завмерла, не повіривши йому. Хтось змушував викрадених дітей не визнавати правду. Додаток таки встиг промити їм мізки.

— Тоді як ви тут опинилися? — запитала поліцейська.

— Я сам прийшов, а їй довелося відновлювати втрачену довіру!

Ярослав усміхнувся, вперше змусивши засумніватися, що він жертва.

— Навіщо ти сюди прийшов? — запитала Лілія.

— Щоб зізнатися вам у всьому, — відповів Ярослав. — Це фінальна точка…

Лілія не вірила тому, що відбувалося перед нею. Чотирнадцятирічний юнак стояв на краю будинку і намагався переконати її, що це він почав хаос у місті, контролював кілька десятків наляканих людей і тримав у страху поліцію. Цього не могло бути! У такому віці хлопчики підглядають за дівчатами, а не намагаються знищити міста руками його жителів.

— Але ж ти незвичайний хлопчик? — вирвалося у Лілії.

— Я творець аватарів і повелитель світів! — засміявся Ярослав.

— Цього не може бути! Це якийсь обман! Чому?

— Все дуже просто, — мило усміхався Ярослав. — Вони відібрали у мене нормальне життя, загнали у віртуальний світ і змусили жити, як комаху у нетрях. Кому таке сподобається? Я вчився виживати там, підглядав за ними, і врешті остогидів від того, як всі ці люди руйнують обидва світи. Вони знищують все, до чого торкаються. Їм дана можливість вийти на вулицю, вільно дихати, не боятися – натомість, кляті люди лізуть у мій світ, бо нудяться. Засирають все дебільними роликами та відео. Я остогидив їх і зненавидів за ув’язнення. Це через них мені довелося стільки років страждати у темряві кімнати. У вісім років мене замкнули в камері та прикували до вхідних дверей…

— Ярославе, — спробувала втрутитися Лілія. — Для чого все це?

— Я хочу їм показати всю слабкість. Вони не здатні керувати життям, і не заслужили вільно жити, поки я змушений гнити у квартирі. Слабкі істоти довіряють життя віртуальній реальності, пишуть звіти, сміються на своїми рідними та друзями у листуваннях, знімають порнографічні відео, і думають, що всі ті дані в безпеці. Я просто хотів показати їм настільки вони слабкі, ще слабші за мене. Я здатен зі свого світу за кілька днів знищити їхній. Віртуальні виміри за лічені години беруть під контроль життя кожної людини. Я це зміню, показавши їм всі їхні гріхи наяву. Завтра зійде сонце і вся гниль стане явною. Може, тоді вони зрозуміють, що самі знищують себе…

— Не зрозуміють. Ти калічиш людей. Ти нищиш все навколо!

— У цей світ не повернеться справедливість. За ніч ми його зруйнуємо і тоді почнеться формуватися новий. Люди побачать себе не у дзеркалі, а в реальності. Інакше вони вічно нищитимуть все, до чого торкаються. Тільки після хаосу, болю та ганьби справедливість прийме відкуп і повернеться, а з нею світ стане не таким страшним. Таким як я захочеться вийти на вулицю без страху.

— Відпусти мою дівчинку, — дивилася на доньку Лілія.
Її вражало божевілля Ярослава, який був здатен на різні речі.

— Це не ваша донька! — відповів Ярослав.

Дівчина стягнула маску і відкрила обличчя перед поліцейською.

— Як це? — запитала Лілія.

— Ви також занадто слабка, як і всі навколо. Одному мудаку пишу повідомлення від імені незнайомого чоловіка, а він мені вірить. Іншому пишу з неіснуючої сторінки єпископа. Те саме з копами, підлітками, лікарями. Ви не здатні навіть подзвонити в лікарню та запитати, чи ваша донька у палаті. Довіра до віртуального світу привела вас на цей дах і вам подібних вона далі нищитиме. За допомогою простої програми заміни обличчя, яка дорого коштує, я вам просто передав потрібне зображення і все. Ви тут, слабка і беззахисна…

Яна Зінченко дивилася на поліцейську з усмішкою.

— Він правий! — усміхнулася дівчина.

— Як ти вибралася? — здивувалася Лілія.

— Я не маю вибору. Так, як і ви!

— Для чого я тут? — запитала Лілія в Ярослава.

— Щоб виправити свою помилку і вбити врятованого хлопчика!

Ярослав витягнув з-за спини пістолет і штовхнув поліцейській.

— Хаос уже запущений, — сказав Ярослав. — Зранку місто прокинеться і побачить наслідки своїх дій. Більше ніхто з них так не довірятиме мережі брудні таємниці і боятиметься далі займатися подібним. Я помру, але замість себе залишу Чорну Сову. Вона не спить, ніколи не спатиме, і лякатиме ницих людей!