Історія хвороби

Частина 1: "Крадені аватари"

Ярослав Лунін з семи років вивчив слово «агорафобія» і на довгий час воно стало стилем його життя. Батьки витратили багато грошей на дорогих психологів, однак сотні висловлених думок стосовно неврозу сина в деталях дали їм зрозуміти, що в Україні психологія відверто на низькому рівні.

Тільки запрошений з Британії доктор Карл Еріксен, швед за етнічним походженням, пояснив батькам Ярослава, що їхній син пережив важку травму, але надія на видужання у нього є. Потрібно тільки набратися терпіння і пройти цілий курс терапії, під час якого хлопчик сам розвіє сформований страх.

Каталізатором його агорафобії став трагічний випадок біля басейну у місцевому аквапарку. Ярослав відпочивав з батьком, нічого не підозрюючи. До того моменту він був життєрадісною дитиною, яку ніхто не міг загнати з вулиці додому і змусити сидіти на одному місці більше години.

Коли він забував приймати приписані ліки, той випадок знову з’являвся у снах і не давав забути про жорстокість людей. Ярослав чітко бачив, як його батько заснув на лежаку біля басейна, згадував свої іграшки, з якими вони прийшли у розважальний заклад. А далі починався кошмар...

Ярослав відійшов на кілька кроків і почав переодягатися. Він не бачив появи нападника, тому удар по голові став для нього несподіванкою. Навколо раптово поплив весь світ – в очах двоїлося і здавалося, що крізь чисельні групи людей неможливо проштовхнутися.

Хлопчик кричав, просив присутніх у парку допомогти. Він відчував, що незнайомець може зробити з ним щось жахливе. Однак ніхто з людей на його благання не поспішав відгукнутися. Дві невдалі спроби викрадач легко парирував фразами: 

— Це моя дитина! Він не хоче йти з аквапарку!

Останній пов’язаний з викраденням епізод у пам’яті зберігся погано, але з кожним новим кошмаром поступово розкривався. Він раз за разом бачив, як викрадач затягнув його у швидку та поклав на лежак, поруч з яким знаходилися контейнери з льодом.

Врятувала Ярослава поліцейська, яка почула крики і спробувала проникнути в швидку допомогу та запитати чому хлопчик так дивно поводиться. У цей момент один з викрадачів не витримав і кинувся тікати, давши зрозуміти, що жінка вчасно натрапила на жорстокий злочин.

Вона підстрелила ногу другому втікачеві, відвернувши цим спробу викрасти дитину, однак наслідки виявилися непоправними. Хлопчик встиг побачити все, що з ним намагалися зробити.

Ярослав злякався не тільки чорних трансплантологів, а й безвільного натовпу, який дозволив його викрасти. У снах раз за разом крутилися сотні німих поглядів з боку людей, які нагадували йому покинуті аватари в соціальних мережах. Вони нібито є, але ними вже ніхто не керує.

З часу викрадення Ярослав більше ніколи не бував на вулиці з відкритими очима. Він боявся натовпу, відчував страшні напади паніки, коли хтось надовго залишав двері відчиненими, і ненавидів спілкування з живими людьми.

Сидіти на самоті у порожній кімнаті з закритими вікнами було важко. Хлопчик постійно плакав і не міг себе нічим зайняти, доки батьки не зробили так, що світ для нього в один момент став неважливим.

На свій восьмий день народження Ярослав отримав комп’ютер з інтернетом. З тих пір йому вдалося навчитися жити – реальний світ з порожніми поглядами хлопець замінив на віртуальний, у якому він сам створював аватарів і робив їх живими.