Чорна смуга

Вони зустрілися в той час, коли потрапили в «чорну смугу» свого життя. Іван вже кілька місяців ніде не працював і частенько напивався. Ліда ще не встигла оговтатись після розлучення і вкотре шукала нову роботу. Цього разу вона не витримала нав’язливих залицянь шефа, який був одружений та ще й мав трьох дітей. Ліда просто грюкнула дверима і пішла. Нехай тепер сам ліпить свої пельмені в тому затхлому брудному підвалі, де навіть руки після вбиральні неможливо помити! Дівчина голосно схлипувала, витираючи носа долонею, коли до неї підійшов чоловік.

 ­– Чому така красуня плаче?

 ­­– А тобі не все одно?

 ­– Мабуть, ні, якщо питаю.

 ­– Іди вже, куди йшов. Усі ви однакові!

 ­– Я так підозрюю, що «усі ми» ­– це чоловіки.

 ­– А хто ж іще? Ваша чоловіча порода уся однакова!

 ­– Ну, тут я готовий посперечатися. По-перше, у нас різні імена, по-друге, різна зовнішність, по-третє, різні характери, по-четверте, різні професії, по-п’яте, різні уподобання, по-шосте…

 ­– Напевно, твоє уподобання ­– горілка?!­– перебила його Ліда.

 ­– А от не треба судити людину з першого погляду, ­– зауважив Іван, ­– я випив, бо сьогодні у мене День народження.

 ­– Вітаю! Тільки для чого ж напиватися до бісиків?

 ­– А вони тобі заважають?

 – Хто мені заважає?

 – Бісики…

 ­– Дуже дотепно! ­– відрізала дівчина.

 ­– А я й справді дотепний, та ще й гарний!

 ­– Ти що, рекламний агент?

­ ­– Ні! Я американський шпигун. Тільки тссс… нікому не кажи.

 ­– Та здався ти мені! Відчепися!

 ­– То я ще й не чіплявся. Лишень хотів дізнатися, чому така гарна дівчина «сирість розводить»?

 ­– Та нічого я не розводжу! Просто тепер знову доведеться роботу шукати!

 ­– А що зі старою? Керівник ­– довбень?

 ­– Та такого довбня ще треба пошукати! ­– сердито випалила Ліда. А потім зупинилася і підозріло запитала: ­ – А ти звідки знаєш?

 ­– А чого плачуть дівчата? Або хлопець ­– довбень, або керівник... Одним словом, завжди винен чоловік.

 ­– А хіба ні?

 ­– Саме так! Я і кажу: мужик­ ­– довбень!

  Ліда була обеззброєна такою раптовою зговірливістю незнайомця. Вона навіть плакати перестала.

 ­– Ну, може не всі довбні…­– невпевнено пробурмотіла під ніс.

 ­– Ні, ні! Усі! Усі вони бовдури однакові!

 ­– Та може ні…­– з надією в голосі сказала дівчина.

 ­– Ну, навіть не знаю…може один який і знайдеться… Наприклад, я.

 ­– О, знову рекламну компанію розгорнув!

 ­– А подивися на мене! Я молодий,гарний, розумний, дотепний. Одним словом, принадний наречений.

 ­– Який ще наречений? ­– не второпала Ліда.

 ­– Наречений ­– це той, з ким одружується наречена.

 ­– Яка ще наречена?

 ­– Ну, наприклад така гарна, як ти.

 ­– Скільки ти випив сьогодні?

 ­– Та, всього лиш пів літри самогону.

 ­– І навіщо ти стільки п’єш?

 ­– Для настрою…

 ­– Ну і як настрій?

 ­– Хіба не бачиш? Чудово!

 ­– А ти десь працюєш?

 ­– Я ж казав, ­– він нагнувся і майже прошепотів дівчині в ухо, ­–  в американській розвідці.

 ­– Та ну тебе! ­– образилась Ліда.

 ­– Ну, от ми й прийшли. Я тут живу, ­­– сказав Іван, вказуючи дівчині на будинок, в якому жила Ліда.

 ­– Тобто, як? Ти теж тут живеш?

 ­– Що значить теж? Живу тут з дитинства у першому під’їзді на десятому поверсі.

 ­– А я живу в десятому під’їзді на першому поверсі.

 ­– Круто! А чому ми раніше не бачилися?

 ­– Не знаю. Може тому, що я квартиру недавно винаймаю.

 ­– То може зайдеш на каву?

­ ­– На каву? Ми, навіть, не знайомі!

 ­– То давай познайомимось! Мене звати Іван.

 ­– Прямо як у казці…

 ­– Про «Івана-дурака»? Та то російський Іван завжди дурень.

 ­– А Іван-українець розумний?

­ ­– Звичайно. Розумний, гарний, талановитий…

 ­– Спортсмен, комсомолець, ­– продовжила список Ліда.

 ­– А от ображати не треба. Я ­– козак!

 ­– Зараз ти радше схожий на…, ­– дівчина ледве не сказала «кізяк», та вчасно зупинилася і натомість пробурмотіла: ­– Добре, я пішла. Бувай!