Вони зустрілися в той час, коли потрапили в «чорну смугу» свого життя. Іван вже кілька місяців ніде не працював і частенько напивався. Ліда ще не встигла оговтатись після розлучення і вкотре шукала нову роботу. Цього разу вона не витримала нав’язливих залицянь шефа, який був одружений та ще й мав трьох дітей. Ліда просто грюкнула дверима і пішла. Нехай тепер сам ліпить свої пельмені в тому затхлому брудному підвалі, де навіть руки після вбиральні неможливо помити! Дівчина голосно схлипувала, витираючи носа долонею, коли до неї підійшов чоловік.
– Чому така красуня плаче?
– А тобі не все одно?
– Мабуть, ні, якщо питаю.
– Іди вже, куди йшов. Усі ви однакові!
– Я так підозрюю, що «усі ми» – це чоловіки.
– А хто ж іще? Ваша чоловіча порода уся однакова!
– Ну, тут я готовий посперечатися. По-перше, у нас різні імена, по-друге, різна зовнішність, по-третє, різні характери, по-четверте, різні професії, по-п’яте, різні уподобання, по-шосте…
– Напевно, твоє уподобання – горілка?!– перебила його Ліда.
– А от не треба судити людину з першого погляду, – зауважив Іван, – я випив, бо сьогодні у мене День народження.
– Вітаю! Тільки для чого ж напиватися до бісиків?
– А вони тобі заважають?
– Хто мені заважає?
– Бісики…
– Дуже дотепно! – відрізала дівчина.
– А я й справді дотепний, та ще й гарний!
– Ти що, рекламний агент?
– Ні! Я американський шпигун. Тільки тссс… нікому не кажи.
– Та здався ти мені! Відчепися!
– То я ще й не чіплявся. Лишень хотів дізнатися, чому така гарна дівчина «сирість розводить»?
– Та нічого я не розводжу! Просто тепер знову доведеться роботу шукати!
– А що зі старою? Керівник – довбень?
– Та такого довбня ще треба пошукати! – сердито випалила Ліда. А потім зупинилася і підозріло запитала: – А ти звідки знаєш?
– А чого плачуть дівчата? Або хлопець – довбень, або керівник... Одним словом, завжди винен чоловік.
– А хіба ні?
– Саме так! Я і кажу: мужик – довбень!
Ліда була обеззброєна такою раптовою зговірливістю незнайомця. Вона навіть плакати перестала.
– Ну, може не всі довбні…– невпевнено пробурмотіла під ніс.
– Ні, ні! Усі! Усі вони бовдури однакові!
– Та може ні…– з надією в голосі сказала дівчина.
– Ну, навіть не знаю…може один який і знайдеться… Наприклад, я.
– О, знову рекламну компанію розгорнув!
– А подивися на мене! Я молодий,гарний, розумний, дотепний. Одним словом, принадний наречений.
– Який ще наречений? – не второпала Ліда.
– Наречений – це той, з ким одружується наречена.
– Яка ще наречена?
– Ну, наприклад така гарна, як ти.
– Скільки ти випив сьогодні?
– Та, всього лиш пів літри самогону.
– І навіщо ти стільки п’єш?
– Для настрою…
– Ну і як настрій?
– Хіба не бачиш? Чудово!
– А ти десь працюєш?
– Я ж казав, – він нагнувся і майже прошепотів дівчині в ухо, – в американській розвідці.
– Та ну тебе! – образилась Ліда.
– Ну, от ми й прийшли. Я тут живу, – сказав Іван, вказуючи дівчині на будинок, в якому жила Ліда.
– Тобто, як? Ти теж тут живеш?
– Що значить теж? Живу тут з дитинства у першому під’їзді на десятому поверсі.
– А я живу в десятому під’їзді на першому поверсі.
– Круто! А чому ми раніше не бачилися?
– Не знаю. Може тому, що я квартиру недавно винаймаю.
– То може зайдеш на каву?
– На каву? Ми, навіть, не знайомі!
– То давай познайомимось! Мене звати Іван.
– Прямо як у казці…
– Про «Івана-дурака»? Та то російський Іван завжди дурень.
– А Іван-українець розумний?
– Звичайно. Розумний, гарний, талановитий…
– Спортсмен, комсомолець, – продовжила список Ліда.
– А от ображати не треба. Я – козак!
– Зараз ти радше схожий на…, – дівчина ледве не сказала «кізяк», та вчасно зупинилася і натомість пробурмотіла: – Добре, я пішла. Бувай!
#3339 в Сучасна проза
#9595 в Любовні романи
#2312 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 03.09.2021