ЧОРНА РУКАВИЧКА

ЧОРНА РУКАВИЧКА

За вікном бушувала негода, завивав вітер та кидав у вікна навіть не снігові пластівці, а цілі сніжки. Шибки були вже заліплені снігом, а також розмальовані морозними малюнками, які, можливо, у вечір перед Різдвом і здавалися б кому-небудь гарними та святковими, але Артему було не до малюнків на шибках. Він сидів у ліжку загорнувшись в ковдру й боявся. Боявся вже десь години дві, коли тато з мамою пішли спати, і почалася ця страшна заметіль. Так, сніг не падав, він просто лупив у шибки, наче хтось кидав жмені дрібних камінців з того боку. У старому будинку на околиці міста, де мешкала родина Коваленків, вони не зустрічали сьогодні Різдво, не до того було. Тато з мамою знову посварилися й розбіглися по різних кімнатах, а Артемові наказали йти спати. Ось і все Різдво. 

Світло в будинку блимало вже годину. То з'являлося, то зникало. Дванадцятирічний Артем, затиснувши маленький ліхтарик в одній руці, в інший тримав телефон, який нещодавно показав, що Інтернет зник, а це значило, що він не зможе перемовлятися із друзями в чатах та надсилати привітальні листівки однокласникам та знайомим. Хлопець якраз переписувався з Оленкою, а тут хлоп — і інтернет пропав! Дівчинка, до речі, запитувала, чи вірить він у Санту.

Ні, Артемі не вірив у Санту. У його віці вірять у Wi-Fi та біткоїни, Roblox та польоти на Марс. Але, як не дивно, він чомусь вірив у те, про що почув від однокласника Романа, який розповів йому страшні речі, коли вони випадково зустрілися в магазині (Романа мама відправила до магазину за цукром, бо вони пекли різдвяне печиво, а Артема послали за олією, яка раптово закінчилася).

— Він приходить не до всіх, — шепотів страшним голосом Ромко другу на вухо, коли вони йшли з магазину додому, бо хлопцям якраз було по дорозі. — До хороших будинків у різдвяну ніч приходить звичайний і добрий Санта, ну, такі казочки розказують! А от до тих, у кого в домі оселилася Чорна гниль, приходить інший, чорний чоловік. І він, кажуть, носить Чорну Рукавичку, якою всіх душить! Я читав в інтернеті дописи очевидців, які мигцем бачили ту чорну істоту, яка носить Чорну Рукавичку! Оце вже схоже на правду, Артеме!

Артем злякався тоді, але не подав вигляду, перевів усе на жарт. І вони з Романом навіть посміялися, що є такі дурники, які ще вірять у Санту. Вони ж, дорослі чоловіки дванадцяти років, у такі казочки не вірять, звичайно ж!

— А от у Чорну Рукавичку я вірю, — промовив тоді Роман, прощаючись з Артемом біля свого дому. — Не знаю, чи є в нас в домі та гниль, але готовим треба бути до всього. Тому я підготувався. Поклав під подушку газовий балончик. Ну, на всякий випадок. У мами з сумочки витягнув.

Чорна гниль. Артем почав тоді думати, чи може бути в їхньому будинку така чорна гниль? Наче вдома у них завжди чисто, мама постійно прибирає. Жодної плісняви немає. А потім хлопчик раптом усвідомив, що так! Є та гниль! Це не пліснява на стінах, а це те, що відбувалося між його батьками останні пів року. Саме як якась гнилизна для Артема відчувалися їхні ненависні погляди, роздратоване грюкання дверима, гнітюча тиша за сніданком чи вечерею. Тато навіть два місяці тому пішов з дому, бо вони з мамою не могли вжитися разом. Через це все Артемові і на душі було дуже кепсько. Точно, як гниль. А вчора тато приїхав, бо вони з мамою вирішили "спробувати все виправити", зустріти Різдво разом. Але стало ще гірше! Сьогодні, у переддень Різдва, батьки знову посварилися, і цього разу в їхньому домі прозвучало слово “розлучення”. Артем ховався за дверима й приречено, але з якоюсь болісною цікавістю спостерігав, як тато кричав, що йому важко, що він втомився, а мама кидала якісь звинувачення, жалілася на самотність… Тепер тато спав у вітальні на дивані, Артем навіть бачив його, укритого пледом, бо двері зі своєю кімнати спеціально прочинив, аби не так сильно боятися, а мама зачинилася в спальні нагорі. Завтра тато поїде геть, тому що сьогодні вже пізно, так постановили злі одне на одного батьки Артема. Отака була зустріч Різдва цього року у них вдома. Оце й була та гниль! 

Годинник у коридорі пробив опівніч...

Раптом світло згасло остаточно, перестало блимати. Артем увімкнув ліхтарик, але промінь був тьмяним і тремтів, наче сідали батарейки.

Від каміна у вітальні, який вони так і не розпалили сьогодні, раптом почувся дивний звук. Якесь гучне шкряботіння. Бурхлива уява Артема намалювала одразу ж картину, ніби хтось великий спускається камінною трубою донизу, чіпляючись довгими гострими кігтями за цеглу. Шкряботіння було ритмічним і кошмарним.  Артем перелякано  затамував подих. Звук припинився й у вітальні запала мертва тиша, яку порушувало лише сопіння батька. А потім до хлопчика долинув солодкувато-гнилий запах.

Зі своєї кімнати Артем раптом побачив, як до дивана, де спав батько, хтось підійшов. Хлопець хотів закричати, але голос застряг у горлі. Це була дивна істота. Вона була височезною, її голова впиралася в стелю, на ній був кожух, схожий на одяг Санти, такий же червоний, але увесь брудний та порваний. Обличчя ховалося під каптуром. Істота повільно підійшла ще ближче до дивана, де спав тато. 

Артем, пересилюючи жах, сповз із ліжка. Він мусив щось зробити! Адже це його тато! Хлопець навшпиньках підкрався до дверей вітальні, і те, що він побачив, перелякало його ще більше!

Істота, котра стояла над татом, раптом простягнула руку, і це була не людська рука. Вона була непропорційно довгою, з вузлуватими пальцями, обтягнута чорною й лискучою шкірою, яка ніби жила своїм окремим життям. Чорна Рукавичка! Вона виглядала, як живий організм, котрий був причеплений до руки високого чоловіка, монстра, який трохи був схожим на Санту, в якого Артем не вірив.