XIII
Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень; іще тілько деколи просвічувало крізь берези. Іще народ і до череди не вигонив. Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну годину інший опияка не побоявсь би вхопити і попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомін.
Одні кричать:
— На шаблях! А другі:
— На пістолях!
— Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею — кому бог погодить.
— Ні, шабля — чоловіча сила, а куля — суд божий.
— Та ось панотець їде,— крикнули інші,— нехай він нас розсудить.
Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чимала. Одні ж у кармазинах і при шаблях, а другі в синіх каптанах та сіряках, без шабель, тілько декоторі держать рушниці да коси на плечах.
— Чого отеє,— питає Шрам,— попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хіба ще мало буч по Вкраїні?
От деякі пошапковали його да й кажуть:
— Зібрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.
— Яка ж,— питає,— сталася кривда і од кого? Кажуть:
— Та от, бач, полюбив молодець дівчину, ну і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду — син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського — дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в сватах пішли неабиякі люде — бурмистрове та райці магістратськії. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привітав їх пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами й личаками. "Не діждете,— каже,— і рід ваш не діжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!"
— От як розвеличалась ледача шляхта! — перехопили тут інші з синьокаптанників.— Се тії, що впрохались у батька Хмельницького на Вкраїну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщі!
— Цитьте, цитьте, горлатії ворони! — озвались тут деякі з кармазинів.— Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого війтенка отець силовав одним одну дочку?
— Який,— кажуть,— враг просить його силовати? Вона з дорогою душею піде!
— Чого ж се так? — одвітують кармазини.— А може, й гарбуза втелющить!
— Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала війтенкові каблучку.
— Годі, годі квакати! — кажуть кармазини.— Побачимо ось, чия візьме.
— Розводьте бійців! — кричать інші.
— Як же їх розводити, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче,— обернулись до Шрама,— як лучче дознати суда божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених поляже, нехай потішаться кармазини; як же поляже кармазин, тоді дочку нам подавай, хоч лусни! Не сховаєшся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!
— О, щоб вас господь побив праведним громом! — каже тоді Шрам.
— За що се ти нас так проклинаєш? — каже, зумипшись, громада.
— О голови, сліпії і жорстокі! — глаголе знову Шрам.— Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари!
І помчавсь од них необзир.
У Борзні заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Білозерець був старосвітський сотник, іще-то з тих, що перші озвались потиху до батька Богдана: "Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо". Так знав його Шрам добре, і були вони приятелі.
Тілько що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з двору. Пізнав Шрама і сам не знав, що робити од радості.
— Ну, батьку,— каже,— у саму годину завітав ти до нас у гості!
— Бачу, я й сам. Бодай лучче нічого не бачити!
— Куди ж отес?
— Да в Батурин же, до навісного діда Васюти.
— Е, уже раду рушили!
— Як?
— А так. Ось заїдьмо лиш до господи. Заїхали, ввійшли до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказовати.
— Так і так,— каже.— Навісноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далі таке вигадав, що ледві и сам не пропав. "Присягайте мені,— каже,— на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капут!" Наустив вражий дід піхоту да хотів так придавити у Батурині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завелось!
— Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумисків? — каже Шрам.— Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?
— А старшина,— говорить Білозерець,— почала його усовіщувати: "Побійся бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодшії гетьмановали. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм". Куди! Розходивсь наш дідуган: "Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці до Зінькова".— "Не йми, — кажуть йому, — віри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тілько подарунків. Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо!" А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову старшину дишуть? Се в їх обичай давній!" Де тобі! І слухати не хоче. Як ось і гонці з Зінькова. "А що?" — "Еге! — кажуть.— Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно".— "А князь же що?" — "А що князь? Князь із запорожцями запанібрата, а твої подарунки прийняв у сміх, бо в його й свого доволі". Васюта й руки попустив. Тоді старшина за його, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до Васюти.
— Од Сомка? — питає Шрам, здивовавшись.
— Од його самого, од Якима Сомка.
— Із Переяслава?
— Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.
— Не сподівавсь я, — каже Шрам,— щоб Сомко так скоро переміг себе.
— Еге! — одвітує Білозерець.— Крута година наступила. Пише до Васюти: "Во ім'я боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам,— каже,— лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я,— каже,— жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачі руки..." Бачить тоді Васюта, що нікуди дітись, давай старшину до Ічні прохати, да й рушили всі з Батурина. І я отеє, дещо впорядкувавши, туди ж іду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йому всім стояти.
Відредаговано: 15.04.2020