Перший ранок

На дворі вже світало, а на небі не було майже жодної хмаринки, тільки де-не-де виднілися маленькі, перисті, білі плями, що прямували за вітром. Гарненький, двоповерховий, будиночок стояв посеред поля, ярко виблискуючи серед жовтого різноманіття відтінків, білим сяйвом. На другому поверсі будинку за блакитними, дерев'яними шибками коїлися перші рухи, які і починали цікаву історію.

******

 [Бзззззз-бзззззз-бзззззз-бзззззз]

От же срань.. — сказало лежачи на тонкому, старому матраці заспане дівчисько.

******

Кістялве, підліткове тіло швидко оговтавалось від жахливого звуку будильнику, поки мозок все ще відчайдушно боровся за сон.

Пройшло декілька секунд і одне око вирішило безсило розтулитися. Від побаченого на подушкову принцесу ніби впала груда каміння, ще сильніше притуливши дівчинку до простирадла. Тепла ковдра, сама вкутувала її, чесне слово.

— Зараз тільки 6!! Чого ти дзвониш??..— неймовірно пронизливим голосом проклинала в думках свій будильник дівчина.

Напевне, вчора вона переплутала час або хотіла заздалегідь морально підготуватися до нової школи, однак, щось пішло не так. Бажання доспати свої законні 60 хвилин, невблаганно мучили її душу.

Закривши те саме око, по відчуттям лише на секунду, дозволило їй прокинулась трошки пізніше. Натомість, аж через пів години. До речі, так і не відчувши бажаного відпочинку. Таким чином, вона зрозуміла, що це марне діло і піднявши свою чарівну дупцю пішла до ванної кімнати... Перед тим, безцільно посидівши й подивившись в повітря пару хвилин з поглядом мертвої рибини.

Спираючись рукою на білу раковину, вона відчувала не приємну прохолоду, що розтікалася по ній, грабуючи все тепло зароблене за ніч. Навіть зараз, єдине, що не давало дівчині заснути була тільки та сама рука та це неприємне відчуття в ній.

Пасма чорнявого волосся стирчали в різні боки, не бажаючи слухатись свою господиню. Навіть бабусин гребінець не дуже допомагав в вирішенні цієї справи, хоча зазвичай показував ледве не салонний ефект. Кінцевим рішенням було зробити низький хвостик але і тут не без проблеми..

— Де ж ця клята, резика?! — порпаючись по старих шухлядах комоду, скивчала дівчина — Сто років пройде перш ніж знайду, до біса! МАМООО!!

— ЩО?! — почувся трохи сварливий голос з першого поверху.

— Ти не бачила ризику для волосся?

— Гумку??? Я ж тебе просила зібратися вчора ввечері!! Скільки разів можна повторювати?!

— МАМО, ДЛЯ ВОЛОССЯ..! Резинку..Д-Л-Я ВОЛОССЯ!!

— Аааа, ну, то вона на комоді!

Переглянувши все ще раз вона так її і не побачила: Хоть убий...

— Якщо я зараз підіймусь і знайду її там, то твоя смерть точно буде неминуча! — Після цієї погрози, резинка чарівним чином з'явилася, при тому ледве не на найвиднішому місці...

— Магія...

Умившись, підліток заключив, що сьогодні, на диво, особливо не смачна зубна паста, здавалася набагато приємнішою на смак.

Дивлячись у дзеркало вона на жаль не бачила того чого би хотіла. Під гарними сіро блакитними очима які їй дісталися, до речі, від батька, були великі, темні синяки які приблизно сигналізували про те як вона себе зараз почувала. Єдине, що радувало дівчину було те, що в неї сьогодні чисте волосся та є щільний чубчик бо інакше весь світ побачив би невеличкий але дуже червоний прищик у неї на лобі. Якого вона ну дуже соромилась й можливо саме через нього вона ну дуже, не хотіла нікуди йди, хоча також є можливість, що це була не єдина з причин..

Але в неї ніхто не питав чи хоче вона йти до цієї нової школи, тому вона взяла мамину косметичку, з того ж жахливо, загадкового комоду, взяла тональний крем й тоненьким шаром нанесла та розташувала на лобі і під очима своїми чарівними тоненькими пальчиками. Самооцінка підійнялась, тобто й самопочуття теж трохи покращилось. Чи може бути, що цей – важкий день, навіть гарно розпочнеться?

— Не думаю — Відповіла дуже приваблива на вигляд, чорнява леді, літ сорока з суворим, втомленим виразом обличчя.

В той час за столом сиділи четверо людей. Нічим не виділяющийся чоловік середнього віку з русим волоссям й доволі непримітними рисами обличчя та три дуже схожі одна на одну, характерно харизматичні, жінки.

— Сандро, ну як так можна?! Ти, ламаєш, дитині життя! Ти, що не розумієш, як це важливо? — Сказала майже повністю сіда панна, в якої тільки де-не-де виднілися чорні пасма на голові. В її зелених очах палко горів вогник невдоволення, а зморшкуваті руки-спиці були поставлені в боки, що додавали їй впливового і навіть карапельку лякаючого вигляду.

— Мамо! Ну скільки разів ми вже це обговорювали?! Ми вже давно не ведемо, ту справу, й не збираємось починати! Ми, покінчили з усім.

— Свят, свят, свят... я тебе ніколи, ні до чого, не змушувала і от!! В що ти виросла..? Домашній ТИРАН, забороняєш дитині ходити до "нормальної" школи!

Зелені очі закотилися настільки, що майже дозволили старій жінці побачити свій власний череп.

— МАМО!

*Бла-бла-бла-бла–ах..ти..ж–бла-бла-бла*

— Сандро, пані Віршо, припиніть, будь ласка. Цей балаган, він мене дратує, чесне слово... Ніби малі діти, їй-богу…

Коли зазвичай спокійний та добрий мужчина зміг перервати суперечку двох пекельних панянок, він показово закашлявся показуючи цим, що настав час аби їх вогняні язики трошки відпочили та охололи, від кількост ними сказаних гострих слів.

[Кхем!]

— Розмарі, як спалось перед першим днем? — запитав в своєї доньки чоловік, поправляючи прямокутні окуляри на носі, що так і кортіли впасти у тарілку з вівсяною кашею.