ГЛАВА 16

Я повернувся до церкви перед світанком.

Ніхто мене не зустрів.

У хатах було темно.

Навіть собаки мовчали.

Я зайшов у церкву.

Двері за мною самі зачинилися.

Я поставив ліхтар на підлогу.

Синє полум'я всередині одразу згасло.

Свічка біля вівтаря сама загорілася.

Я стояв перед іконою.

Хотів помолитися.

Але не знав, що сказати.

— Господи...

Мій голос тремтів.

Я подивився на руки.

Чорна пляма вже дійшла до зап'ястя.

Я спробував стерти її.

Не вийшло.

Тоді почув стук.

Раз.

Два.

Три.

Я завмер.

Стук ішов з-під підлоги.

Я підійшов до кам'яної плити.

На ній лежав старий хрест.

Я взяв його.

І почув голос:

— Северине...

Це був мій голос.

Я заплющив очі.

— Іди.

— Я нікуди не піду.

— Хто ти?

Тиша.

Потім:

— Ти.

Я відкрив очі.

У темному вікні я побачив своє відображення.

Але воно усміхалося.

Я не усміхався.

Воно підняло руку.

Я не підняв.

Воно торкнулося свого горла.

А потім прошепотіло:

— Вона всередині.

Я відступив.

— Ні.

Відображення засміялося.

— Ти ж сам її впустив.

— Ні!

Я кинув хрест у вікно.

Скло розбилося.

У церкву влетів холодний вітер.

Свічка згасла.

А знизу почувся плескіт.

Вода почала просочуватися крізь щілини підлоги.

Спочатку трохи.

Потім більше.

Я відступив.

— Ні...

Вода вже була біля моїх ніг.

Я почув голос Марії.

— Северине...

Я подивився вниз.

У чорній воді з'явилося її відображення.

— Я тут.

— Де ти?

— Під тобою.

Я зрозумів.

Вода йшла з того самого місця.

Звідки почалося все.

Кам'яна плита здригнулася.

Раз.

Два.

Три.

Потім тріснула.

Знизу піднявся чорний туман.

Я впав на коліна.

— Залиш мене!

У відповідь почув сміх.

А потім голос матері:

— Синку...

Я заплющив очі.

— Ти не вона.

— Я знаю.

Я відкрив очі.

Переді мною стояла Марія.

Але цього разу її очі були не чорні.

Вона плакала.

— Северине, тікай.

— Маріє?

Вона кивнула.

— Воно вже забрало мене.

— Тоді я витягну тебе.

Вона похитала головою.

— Пізно.

За її спиною з'явилася чорна постать.

Вона поклала руку їй на плече.

Марія подивилася на мене.

— Не дай йому забрати твоє ім'я.

Я не зрозумів.

— Що?

— Якщо забудеш, хто ти, воно залишиться замість тебе.

Чорна постать зробила крок.

Я відступив.

Але за спиною вже була вода.

Я озирнувся.

Вона піднялася до колін.

Потім до пояса.

Я намагався вибратися.

Та ноги ніби стали важкими.

Я почув голос діда Сенька:

— Северине.

Я подивився вперед.

Він стояв біля дверей.

Але цього разу я знав, що це не він.

— Ти не Сенько.

Постать посміхнулася.

— Правильно.

— Тоді хто ти?

Вона відповіла моїм голосом:

— Той, хто залишиться після тебе.

Вода піднялася вище.

Я вже не відчував холоду.

Тільки втому.

Я подумав про село.

Про церкву.

Про матір.

Про діда.

Про Марію.

І зрозумів, що назад дороги вже немає.

Я заплющив очі.

Останнє, що почув, був голос Марії:

— Пробач.

Потім вода накрила мене.

У церкві стало тихо.

Свічка знову загорілася.

На підлозі залишився тільки старий хрест.

А за вікном річка повернулася у свої береги.

Настав ранок.

Люди вийшли з хат.

Церква була відчинена.

А Северина ніде не було.

Тільки на березі річки знайшли його ліхтар.

Він більше ніколи не світився.

А під ним на мокрій землі були три слова:

«ВІН ТЕПЕР ТАМ».

І з того дня, коли в селі хтось проходив біля річки після заходу сонця, з води іноді лунав голос Северина:

— Не дивись у воду.