ГЛАВА 15

Я вийшов із води.

Марія стояла нерухомо.

— Ти...

Вона посміхнулася.

— Я.

Я відступив.

— Ти ж була у воді.

— Була.

— Як ти вийшла?

— Мене випустили.

— Хто?

Вона не відповіла.

Я подивився на її очі.

Чорні.

Повністю.

— Ти не Марія.

Вона засміялася.

— Нарешті зрозумів.

Я почав відступати.

— Де вона?

— Вона там.

— Де?

Вона подивилася на річку.

— На дні.

Я стиснув кулаки.

— Відпусти її.

— Не можу.

— Чому?

— Вона вже віддала мені себе.

Я подивився на річку.

Вода була зовсім тиха.

Наче нічого й не сталося.

— Що тобі треба від мене?

Вона зробила крок.

— Твоє тіло.

Я відступив.

— Ні.

— Ти вже знаєш, що я можу говорити твоїм голосом.

— Але не можеш бути мною.

Вона посміхнулася.

— Поки що.

Мені стало холодно.

— Що це означає?

— Ти сам відкрив двері.

— Які?

— Ті, що були під церквою.

Я згадав сходи.

Кам'яну кімнату.

Чорну воду.

— Ти змусила мене.

Вона нахилила голову.

— Ні.

— Тоді чому я пішов за тобою?

— Бо ти сам захотів знати правду.

Я мовчав.

Вона зробила ще один крок.

— Люди завжди самі відкривають двері.

Я взяв хрест.

— Відійди.

Вона засміялася.

— Ти думаєш, хрест тебе врятує?

— Не знаю.

— Тоді навіщо тримаєш?

Я подивився на нього.

— Бо більше нічого не маю.

Вона підійшла ближче.

І тут почувся голос Марії.

З річки.

— Северине!

Я різко повернув голову.

— Не слухай її!

Марія кричала:

— Я тут!

Чорна дівчина переді мною засміялася.

— Вона бреше.

— Ні!

— Хочеш перевірити?

Вона простягнула руку.

— Іди до води.

Я стояв.

Не знав, що робити.

Тоді почув третій голос.

Діда Сенька.

Але тепер він був зовсім слабкий.

— Северине...

Я заплющив очі.

— Діду?

— Не слухай жодну з них.

Я відкрив очі.

На березі вже нікого не було.

Тільки я.

Річка.

І старий ліхтар.

Він лежав у багнюці.

Я підійшов.

Усередині горіло синє полум'я.

А на склі з'явилися слова:

«ВОНА ВЖЕ ВСЕРЕДИНІ».

Я відчув, як щось холодне торкнулося моєї спини.

Я обернувся.

Нікого.

Але голос Марії прошепотів прямо біля мого вуха:

— Тепер ти один.

Я завмер.

Потім почув ще один звук.

Стук.

Раз.

Два.

Три.

Я схопився за груди.

Стук ішов зсередини.

І разом із ним почувся мій власний голос:

— Скоро.

Я опустив очі.

На моїй руці з'явилася чорна пляма.

Вона повільно розповзалася по шкірі.

Я потер її.

Не змивалася.

Я підняв голову й подивився на церкву.

У її вікнах горіло світло.

Хоч я точно знав, що там нікого не було.

І тоді зрозумів.

Мені треба було повернутися туди.

Бо те, що почалося під церквою, ще не закінчилося.

А десь далеко знову почувся церковний дзвін.

Один удар.

Другий.

Третій.

І після третього удару я почув голос матері.

— Северине...

Цього разу я навіть не обернувся.

— Ти померла.

Настала тиша.

А потім вона відповіла:

— Скоро ти теж.