ГЛАВА 14

Я зайшов у воду.

Вона була крижана.

Перший крок.

Другий.

Третій.

Марія залишилася на березі.

Я чув її голос:

— Не обертайся!

Я йшов далі.

Вода вже була по пояс.

І тут почув голос матері.

— Северине...

Я заплющив очі.

Не обертатися.

— Синку...

Я стиснув зуби.

Це не вона.

Я знав.

Моя мати була мертва.

Я сам стояв біля її могили.

Сам проводжав її в останню путь.

А тепер вона кликала мене з річки.

Я пішов далі.

Вода стала по груди.

І тоді почув голос батька.

— Вернися.

Я майже повернувся.

Але згадав слова Марії.

Не обертайся.

Я йшов.

Потім почув голос діда.

— Молодець, хлопче.

Я зупинився.

По щоках самі потекли сльози.

— Діду...

— Обернися.

Я заплющив очі.

— Ти не він.

Тиша.

Потім голос став зовсім іншим.

Холодним.

Чужим.

— Тоді подивись.

Я відкрив очі.

Переді мною стояла чорна постать.

Прямо у воді.

— Віддай.

Я підняв руку.

У ній була намистина.

— Забери.

Воно простягнуло руку.

Я кинув намистину.

Вона впала у воду.

Вода навколо почала чорніти.

Постать здригнулася.

Її тіло почало розсипатися чорним димом.

Я вже хотів повернутися до берега.

Але почув крик Марії.

Я обернувся.

Вона стояла у воді.

За нею було щось чорне.

Воно тримало її.

— Біжи! — кричала вона.

Я поплив до неї.

— Маріє!

Вона кричала:

— Не треба!

Я схопив її за руку.

Вона була холодна.

Дуже холодна.

Я потягнув її до берега.

А чорна постать тягнула назад.

Я тримав її щосили.

— Я тебе не віддам!

Марія подивилася на мене.

— Северине...

— Тримайся!

Вона посміхнулася.

— Ти вже врятував мене.

— Що?

Вона відпустила мою руку.

— Тепер біжи.

Я не встиг її схопити.

Вода закрилася над нею.

Я пірнув.

Але нічого не побачив.

Тільки чорну воду.

Я виринув.

— Маріє!

Відповіді не було.

На поверхні води залишився тільки маленький червоний клаптик волосся.

Я схопив його.

І почув за спиною:

— Северине...

Я обернувся.

Марія стояла на березі.

Суха.

Жива.

Вона дивилася на мене.

Я повільно вийшов із води.

Подивився їй в очі.

І завмер.

Вони були чорні.

Повністю чорні.