ГЛАВА 10

Того вечора я вирішив відкрити коробку.

Не вдома.

У церкві.

Я дочекався, поки всі підуть.

Зачинив двері.

Запалив свічку.

Поклав коробку на стіл.

Замок був старий.

Я взяв ніж і підчепив його.

Клац.

Кришка відкрилася.

Всередині лежав маленький дерев'яний хрест.

А під ним шматок чорної тканини.

Я дістав хрест.

На ньому були вирізані слова:

«МАРІЯ. НЕ ВІДДАВАЙ ЇЙ».

Я перечитав.

Марія.

Отже, це було її ім'я.

Я розгорнув тканину.

Всередині лежав маленький срібний медальйон.

На ньому був хрест.

А ззаду вирізано:

«Сенько».

Я взяв його.

І почув шепіт.

— Нарешті...

Я відскочив.

Свічка згасла.

У темряві хтось дихав.

Я схопив хрест.

— Хто тут?

Тиша.

Потім:

— Северине...

Я почув голос діда.

Але тепер він ішов не від дверей.

Він ішов із медальйона.

Я стиснув його в руці.

— Діду?

— Не віддавай їй.

Я згадав слова старшого служителя.

«Якщо вона заговорить голосом Сенька, не слухай».

Я повільно опустив руку.

— Ти не Сенько.

Голос замовк.

Кілька секунд стояла тиша.

Потім з темряви почувся тихий сміх.

Свічка сама загорілася.

На столі лежав медальйон.

Але поруч із ним була чорна крапля.

Вона повільно поповзла по дереву.

Я витер її.

На пальці залишився чорний слід.

І тоді за дверима хтось засміявся.

Я знав цей сміх.

Марія.

— Він знову тебе обманює.

Двері почали повільно відчинятися.

Навниця стояла за ними.

— Віддай медальйон.

— Ні.

— Він не врятує тебе.

— Тоді чого ти його боїшся?

Вона мовчала.

Я зробив крок назад.

— Що в ньому?

— Частина мене.

Я подивився на медальйон.

— Тоді чому дід його забрав?

Вона опустила голову.

— Бо він думав, що зможе мене врятувати.

— А зміг?

Вона підняла очі.

— Ні.

— Що сталося?

— Він замкнув мене.

— Де?

Вона подивилася на підлогу.

— Під річкою.

Я відчув холод.

— Що?

— Він думав, що якщо забере медальйон, я не зможу повернутися.

— А ти повернулася.

— Так.

— Чому?

Вона посміхнулася.

— Бо ти відкрив двері.

Я завмер.

— Які двері?

Вона показала на підлогу.

Там, де були три удари.

— Оці.