ГЛАВА 9

Вранці коробка все ще лежала біля мене.

Я майже не спав і весь час думав про неї.

Мені хотілося відкрити.

Але слова на кришці не виходили з голови.

«Не відкривай».

Я взяв коробку й пішов до церкви.

Я хотів спитати старшого служителя, що з нею робити.

У церкві вже горіли свічки.

Старший служитель саме прибирав біля вівтаря.

Побачивши мене, він підняв голову.

— Северине, чого так рано?

— Мені треба вас дещо спитати.

— Що сталося?

Я дістав коробку.

Він завмер.

— Де ти це взяв?

— У хаті.

— У своїй?

Я кивнув.

Він підійшов ближче.

— Покажи.

Я простягнув коробку.

Він навіть не торкнувся її.

Тільки подивився.

— Віднеси назад.

— Чому?

— Бо це не твоє.

— А чиє?

Старший служитель довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Сенькове.

Я мовчав.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я бачив її багато років тому.

— Що там?

Він перехрестився.

— Не знаю.

— Ви ж бачили.

— Коробку бачив.

— А всередині?

Він похитав головою.

— Не питай.

— Я вже питаю.

Старий тяжко зітхнув.

— Там річ, яку Сенько забрав у Навниці.

Я стиснув коробку.

— Яку?

— Не знаю.

— Тоді чому вона її хоче?

— Бо без неї вона не може піти.

Я не зрозумів.

— Куди?

Старший служитель подивився на двері.

— Туди, куди всі мертві мають іти.

Від цих слів мені стало не по собі.

— А якщо вона не піде?

— Тоді залишиться тут.

— І що?

— Буде кликати інших.

Я згадав річку.

— Через воду?

Старий кивнув.

— Вона не просто дух. Вона прив'язана до того місця.

— До річки?

— Так.

Я вже хотів піти, але він схопив мене за рукав.

— Северине.

— Що?

— Якщо вона заговорить голосом Сенька, не слухай.

Я подивився на нього.

— Чому?

— Бо вона вже взяла його голос.

Я згадав учорашній вечір.

Голос діда з ліхтаря.

А потім голос матері.

Мені стало холодно.

— Вона може говорити голосами мертвих?

Старий повільно кивнув.

— Якщо знає їх.

— Як?

Він подивився на мене.

— Після смерті людина залишає не тільки тіло.

Я мовчав.

— Є пам'ять. Є голос. Є страх. І якщо Навь сильна, вона може забрати частину цього.

Я опустив голову.

— Тоді дід не говорив зі мною.

— Ні.

— Вона говорила його голосом.

— Так.

Я згадав голос матері.

Той самий.

До найменшої інтонації.

І від цього мені стало ще страшніше.

Я вийшов із церкви.

На вулиці було тихо.

Але біля дверей стояла Навниця.

Вона дивилася на мене.

— Ти приніс коробку.

Я нічого не відповів.

— Віддай.

— Ні.

Вона зробила крок.

— Ти не розумієш, що в ній.

— Тоді скажи.

Вона опустила очі.

— Там те, що тримає мене тут.

Я дивився на неї.

— А якщо я віддам?

Вона підняла голову.

— Я піду.

— Куди?

Вона усміхнулася.

— Додому.

Але в її очах було щось таке, що змусило мене ще міцніше стиснути коробку.

Я зрозумів.

Вона брехала.