ГЛАВА 7

Три удари з-під підлоги я почув ще раз.

Раз.

Два.

Три.

Я стояв посеред кімнати й не міг навіть поворухнутися. Серце так билося, що я чув його у вухах.

Потім настала тиша.

Я вже хотів відійти від підлоги, як почув шепіт:

— Северине...

Я завмер.

Голос ішов не з-під підлоги.

Він ішов з-за моєї спини.

Я різко обернувся.

Нікого.

Тільки темне вікно і моє відображення у склі.

Але відображення стояло не так, як я.

Я стояв нерухомо.

А воно повільно підняло руку.

Я відступив.

Відображення усміхнулося.

Я не усміхався.

Потім воно провело пальцем по склу і написало:

НЕ ЙДИ ДО РІЧКИ.

Я підійшов ближче.

Почерк був мені знайомий.

Так писав дід Сенько.

Я відступив від вікна.

— Ні...

Дід був мертвий.

Я сам бачив його.

Тоді чому його почерк був на моєму вікні?

Раптом з вулиці почувся дзвін.

Церковний.

Один раз.

Другий.

Третій.

Я визирнув у вікно.

На подвір'ї нікого не було.

Але біля хвіртки лежав старий ліхтар.

Той самий, який дід Сенько тримав у руках того вечора.

Я вийшов надвір.

Холод пробрав мене до кісток.

— Діду?..

Ніхто не відповів.

Я зробив кілька кроків до хвіртки.

І почув його голос.

Зовсім тихий.

Наче здалеку.

— Северине...

Я завмер.

— Діду Сенько?

Тиша.

Потім голос знову:

— Не йди до річки...

Я подивився в той бік.

На дорозі стояла біла постать.

Червоне волосся.

Бліде лице.

Навниця.

Вона дивилася просто на мене.

А тоді посміхнулася.

І голос діда Сенька прозвучав уже з її вуст:

— Ти все одно підеш.

Я зрозумів.

Це був не дід.

Це вона говорила його голосом.

І тоді я вперше зрозумів, що після смерті людина може залишити голос.

Але Навь може його забрати.