ГЛАВА 6

Я прийшов до тями вже під вечір.

Голова боліла так, що я навіть не міг нормально піднятися. Лежав на підлозі й дивився в стелю, не розуміючи, де я і що сталося.

Потім згадав.

Дівчина.

Навниця.

Голос.

Я різко сів.

У хаті було тихо.

Дуже тихо.

Я подивився на двері. Вони були зачинені. Потім на вікно. Воно теж було зачинене.

Я встав і підійшов до столу.

Книжка лежала там, де я її залишив.

Я навіть боявся до неї торкатися.

Але все ж узяв.

Сторінка про Навницю була відкрита.

Я подивився на те місце, де було написано про її голос.

Там уже нічого не було.

Я протер очі.

Подивився ще раз.

Пусто.

Ніби тієї сторінки ніколи й не було.

Я перегорнув кілька сторінок назад.

Нічого.

Тільки старі записи про мавок, русалок і лісовиків.

Я знову знайшов сторінку.

Навниця.

Назва була.

А тексту вже не було.

Я закрив книжку.

І тут почув крик на вулиці.

— Люди! Люди, сюди!

Я підбіг до вікна.

Коло дороги вже стояло кілька людей.

Хтось біг у бік річки.

Я швидко накинув сорочку і вийшов з хати.

— Що сталося? — спитав я в діда, який стояв біля воріт.

Він подивився на мене якимось дивним поглядом.

— Ти не чув?

— А що?

Дід перехрестився.

— Тьотю Таню знайшли.

Я завмер.

— Де?

— Коло річки.

Мені стало холодно.

— Жива?

Дід тільки похитав головою.

Я нічого більше не питав і побіг до річки.

Коло берега вже зібралося багато людей. Хтось стояв осторонь і шептався, хтось молився, а хтось просто дивився на воду.

Я підійшов ближче.

На землі лежала тьотя Таня.

Її тіло було мокре, волосся прилипло до обличчя.

Я відразу впізнав її.

Це була вона.

Та сама, яку я ще недавно бачив біля церкви.

Я відступив назад.

Мене почало трусити.

— Як вона тут опинилася? — почув я чийсь голос.

— Може, сама прийшла...

— Та як сама? Вона ж...

— Тихо ти!

Хтось накрив її тіло тканиною.

Я стояв і не міг відірвати очей.

На її шиї я побачив темну пляму.

Таку саму чорну, як на моєму плечі.

Я торкнувся свого плеча.

Воно знову запекло.

Я відступив ще далі.

— Северине, ти чого поблід? — спитав хтось.

— Нічого...

Я не хотів нікому казати.

Не знав навіть як.

Як сказати людям, що вночі до мене приходила мертва дівчина?

Що її голос був у моїй голові?

Що тепер мертва тьотя Таня лежить коло річки?

Я просто мовчав.

Потім почув голос старого діда Сенка:

— А де покійниця?

Я подивився на нього.

— Яка покійниця?

Дід подивився на мене, ніби не зрозумів питання.

— Та дівчина, що в церкві була.

Мені стало ще холодніше.

— Вона ж у церкві.

— Була, — тихо сказав дід.

Я не зрозумів.

— Що значить була?

Дід перехрестився.

— Нема її.

Ми всі мовчали.

— Як нема?

— Труна пуста.

Я не знав, що сказати.

Дід Сенко підійшов ближче.

— Ходім.

— Куди?

— В церкву.

Я не хотів туди йти.

Але пішов.

Поки ми йшли, я весь час дивився під ноги.

Мені здавалося, що хтось іде за нами.

Кілька разів я обертався.

Нікого.

Тільки дорога, дерева і люди, які вже розходилися від річки.

— Діду, — тихо сказав я.

— Що?

— А як вона могла пропасти з церкви?

Він довго мовчав.

— Не знаю.

— Але ж двері були замкнені?

— Були.

— Вікна?

— Теж.

Я зупинився.

— Тоді як?

Дід подивився на мене.

— Через те я й боюся.

Я більше нічого не питав.

Коли ми прийшли, двері церкви були відчинені.

Я зупинився перед входом.

Не хотілося заходити.

Мені чомусь здавалося, що як тільки переступлю поріг, вже не вийду назад.

Дід Сенко зайшов першим.

Я за ним.

Всередині було темно.

Свічки майже всі погасли.

Тільки одна ще горіла біля образа.

Я зайшов глибше.

Запах одразу вдарив у ніс.

Той самий металевий запах.

Тільки тепер він був набагато сильніший.

Я подивився на труну.

Пуста.

На білому полотні залишилася тільки маленька чорна пляма.

Дід Сенко підійшов ближче.

— Господи...

Я дивився на труну і не міг повірити.

Вона пропала.

Сама.

З церкви.

Я підійшов до труни.

На краю лежав рудий волос.

Я взяв його пальцями.

Він був мокрий.

Я відразу кинув його назад.

— Не чіпай, — сказав дід Сенко.

Я подивився на нього.

— Чому?

Він довго мовчав.

Потім сказав:

— Бо вона вже не там, де ми її залишили.

Я подивився на двері.

Вони були відчинені.

Але на підлозі біля порога були мокрі сліди.

Я присів.

Такі самі, як у моїй хаті.

Босі ноги.

Від дверей вони вели прямо до труни.

А потім обривалися.

Назад слідів не було.

— Діду...

Він теж їх побачив.

Нічого не сказав.

Тільки перехрестився.

Я встав.

У церкві стало тихо.

Дуже тихо.

А потім десь за нами почувся легкий стук.

Раз.

Два.

Три.

Я повернувся.

Двері церкви самі повільно зачинилися.

Дід Сенко схопив мене за руку.

— Не обертайся.

— Чого?

Він дивився кудись мені за спину.

Обличчя його стало біле.

— Бо якщо вона прийшла сюди...

Він не договорив.

Я почув тихий жіночий голос.

Прямо біля свого вуха.

— Северине...

Я заплющив очі.

Цього разу я вже знав цей голос.

Вона була тут.

І вона знала, де я.

Я почув, як дід Сенко почав читати молитву.

Але раптом його голос змінився.

Він почав говорити моїм голосом.

Я відкрив очі.

— Діду?

Він не відповів.

Я подивився на нього.

Він стояв нерухомо і дивився на мене.