ГЛАВА 5

Я злякався, не знав, що робити. Вона прийшла за мною.

Плече пекло, в голові гуділо, я чув різні голоси. То ніби хтось шептав мені прямо на вухо, то десь далеко хтось кликав по імені.

Мені стало погано.

Дуже погано.

Мені прийшлося сісти на ліжко. Я дивився на ню і не зводив очей, але надовго мене не хватило. Мене почало тошнити, я знав, що зараз буде, через то поставив собі відро.

Мене вирвало туди знов чимось чорним, в'язким і гірким.

Я навіть не хотів на те дивитися.

Голова кружилася, в очах темніло. Я не витримав, впав на подушку і закрив очі.

Не знаю, скільки я так пролежав.

Може, хвилину, а може, й довше.

Але потім почув голос.

Тихий.

Жіночий.

— Северине...

Я відкрив очі.

Вона все ще стояла за вікном.

Тільки тепер була вже ближче.

Я різко піднявся з ліжка і подивився на двері. Потім на вікно.

Вікно було зачинене.

А її вже не було.

Я сидів і не розумів, що сталося.

Тоді почув кроки.

Прямо в хаті.

Один.

Другий.

Третій.

Я навіть перестав дихати.

Кроки зупинилися коло дверей.

Ручка повільно опустилася.

Я відсунувся до стіни.

Двері не відкрилися.

Через хвилину все стихло.

Я ще довго сидів і дивився на двері. Потім повільно встав і підійшов до них.

Відкрив.

Нікого.

Коридор був порожній.

Тільки моя ряса висіла коло дверей.

Я вже хотів закрити двері, як побачив на підлозі мокрі сліди.

Наче хтось босими ногами зайшов у хату.

Я подивився на них.

Сліди вели від дверей до моєї кімнати.

А назад їх не було.

Я перехрестився.

— Господи, помилуй...

Не знаю, чому я це сказав.

Може, просто більше нічого не міг придумати.

Я повернувся до кімнати й узяв книжку.

«Слов'янські духи» лежала на підлозі там, де я її кинув.

Я підняв її.

Хотів знайти сторінку про Навницю.

Але книжка сама відкрилася на потрібному місці.

Я почав читати далі.

Там було написано, що Навниця не завжди може показуватися живим.

Спочатку вона приходить у сни.

Потім показується у воді, у вікнах, у дзеркалах.

А коли людина вже позначена, вона може прийти до неї в дім.

Я зупинився.

Далі було написано:

«Не дивись їй довго в очі».

Я одразу згадав, як стояв і дивився на ню через вікно.

Перегорнув сторінку.

«Очі Навниці не є її очима. Через них дивиться Навь».

Мені стало холодно.

Я закрив книжку.

Хотів викинути її кудись подалі, але не зміг.

Не знаю чому.

Може, боявся, що якщо викину, то вже не буду знати, що зі мною відбувається.

Я сів за стіл.

За вікном уже почався ранок.

Сонце тільки сходило, село потроху прокидалося. Десь закукурікав півень, десь загавкала собака.

Все було як завжди.

Але мені вже здавалося, що ніч нікуди не поділася.

Я подивився у вікно.

На вулиці ходила баба Марія з відром.

Я кліпнув.

І на одну секунду замість неї побачив білу, дуже бліду жінку.

Вона стояла посеред дороги й дивилася на мене.

Я відвернувся.

Знов подивився.

Баба Марія.

Жива.

Наче нічого й не було.

Я витер рукою очі.

«Мабуть, не виспався», — подумав я.

Але в той момент у голові знову пролунав той самий голос.

— Северине...

Я завмер.

Цього разу голос був не з вулиці.

Він був прямо в моїй голові.

Я схопився за скроні.

— Іди від мене...

Тиша.

Я важко дихав.

Потім почув тихий сміх.

Дівочий.

І тоді мені стало страшніше, ніж коли я побачив її біля вікна.

Бо сміх ішов із-за моєї спини.

Я повільно обернувся.

Нікого.

Тільки ліжко.

Я підійшов до нього.

На подушці лежало щось чорне.

Маленька крапля.

Я торкнувся її пальцем.

Вона була густа і липка.

Та сама чорна смола.

Мертвий дьоготь.

Я відсмикнув руку.

І тоді почув стукіт у двері.

Раз.

Два.

Три.

Я стояв посеред хати й не знав, що робити.

Знову стукіт.

— Северине, відкрий...

Я впізнав голос.

Це була тьотя Таня.

Я підійшов до дверей.

Вже взявся за засув, але раптом зупинився.

Щось було не так.

Я почув, як вона сказала:

— Сину, відкрий мені.

А тьотя Таня ніколи не називала мене сином.

Я відступив від дверей.

Стук припинився.

Потім за дверима настала тиша.

І раптом почувся тихий жіночий голос:

— Ти ж сам знаєш, Северине...

Я не дихав.

— ...я вже померла.

Я відступив ще далі.

А потім хтось провів нігтями по дверях.

Повільно.

Зверху вниз.

Я перехрестився і почав читати молитву.

Але посеред молитви почув її сміх.

Вона сміялася прямо за дверима.

Я продовжував молитися, але раптом почув ще один голос.

Свій.

Він повторював за мною кожне слово молитви.

Тільки трохи тихіше.

Я замовк.

І той голос теж замовк.

Я знов почав читати.

Він знов повторив.

Я перестав.

Тиша.

Я зрозумів, що голос уже не за дверима.

Він був у хаті.

Я повільно повернув голову.

Моя книжка лежала на столі.

Сторінки самі почали перегортатися.

Раз.

Другий.

Третій.

Я дивився на неї і не міг навіть поворухнутися.

Книжка зупинилася.

На сторінці було написано:

«Якщо вона говорить твоїм голосом, значить, вона вже близько».

У цей момент хтось прошепотів мені прямо біля вуха:

— Северине...

Я різко обернувся.

Нікого.

Але на стіні навпроти мене з'явилася тінь.

Жіноча.

Вона стояла за моєю спиною.

Я дивився на тінь і боявся обернутися.

Тінь підняла руку.

Я відчув, як мені стало холодно.

А потім вона нахилила голову.

Так само, як це робила та дівчина біля вікна.

Я заплющив очі й почав молитися.