ГЛАВА 4

Я розумів, що я вже дорослий парубок, але тоді мені стало страшно. Не так, як буває страшно вночі самому в лісі, коли кожна гілка здається чиєюсь рукою. Ні. То був інший страх. Такий, що холодом пішов по спині.

Я підійшов до труни й ще раз подивився на неї.

Вона лежала спокійно, наче просто спала. Обличчя було бліде, волосся розсипалося по подушці, а губи були трохи розтулені.

Я приклав руку їй до грудей.

Тиша.

Серце не стукалося.

Вона була мертва.

Але чому?

Якщо вона померла, то до ранку вже мала би бути синя і холодна, як кожен покійник. А ця... ця виглядала майже живою.

Я забрав руку й довго стояв біля труни.

Не знав, що думати.

Потім перехрестився, тихо прошепотів молитву, попрощався з тьоть Танею та остальними і пішов додому.

На вулиці було холодно, ніч уже майже скінчилася. Десь далеко почали співати перші пташки. Небо потроху світлішало, а ранковий туман стелився понад дорогою.

Дивно, але ранок був теплим.

Де-не-де вже ходили люди, порали худобу, хтось ніс відро до криниці, а бабусі вже сиділи на лавочках коло дворів та тихенько між собою розмовляли.

Я йшов дорогою і згадував псалми та старі історії, які мені мама розказувала ще змалку.

І якось спокійно було.

Навіть занадто.

Наче затишшя перед бурьою.

Я кілька разів обертався назад, сам не знаючи чого. Дорога була порожня. Тільки туман, дерева та темні паркани.

Мені здалося, що десь позаду хтось іде.

Я зупинився.

Тиша.

Знов пішов.

І знов почув, наче хтось ступив по землі.

Обернувся.

Нікого.

— Та годі вже, Северине, — сказав я сам до себе. — Здурів чи що?

Я перехрестився і швидше пішов додому.

Коли дійшов, зняв рясу, повісив її біля дверей і сів за стіл. Хотів трохи відпочити, бо очі вже самі закривалися.

На столі лежала стара книжка.

Я взяв її в руки.

Книжка дивна попалася. Я навіть не знав, що в мене така була.

Обкладинка була стара, темна, вся потерта. На ній майже нічого не було видно, тільки якісь незрозумілі знаки.

Називалась вона:

«Слов'янські духи»

Я відкрив її.

Багато кого я знав. Лісовика, мавку, русалок, домовика. Про деяких мені мама розказувала, а про деяких я чув від старих людей.

Перегортав сторінки одну за одною.

І тут побачив назву, якої раніше ніколи не чув.

Навниця.

Я навіть перечитав кілька разів, бо думав, що не так прочитав.

Під назвою було написано:

Що це таке:

Навниця не має власного тіла. Вона може вселитися в тіло померлої людини, якщо смерть сталася за певних обставин.

Після цього тіло виглядає майже нормально, але поступово стає холодним, блідим, а очі можуть змінюватися.

Я перечитав останнє речення.

Очі можуть змінюватися.

Мені одразу згадалося, як я сьогодні дивився на ту дівчину.

Я перегорнув сторінку.

Її мета:

Навниця не просто вбиває людей.

Вона тягне живих за собою у Навь, використовуючи укус як спосіб прив'язати людину до себе.

Я завмер.

Повільно опустив очі на свою руку.

На шию.

Туди, де ще недавно боліло.

Я знов почав читати.

Укус:

На місці укусу залишається чорна смола, яку селяни називають «мертвим дьогтем».

Вона спочатку липка й чорна.

Поступово темніє шкіра навколо рани.

Іноді пече або холоне.

З'являється сильніше, коли Навниця знаходиться поблизу.

Є ознакою того, що людина вже «позначена Нав'ю».

У мене руки почали труситися.

Я закрив книжку.

Посидів так трохи.

Потім знову відкрив.

Сам не знаю навіщо.

Там було ще написано:

Чим довше смертний носить цю мітку, тим сильніше він починає бачити світ мертвих поверх світу живих.

Коли смертний іде селом, то на секунду замість людей бачить бліді постаті.

Дивиться на річку, а у воді стоїть дівчина, хоча позаду нього її немає.

У лісі чує голоси тих, кого вже давно нема.

А іноді мертві можуть бачити його першими.

Я перестав читати.

У хаті стало якось тихо.

Занадто тихо.

Я почув, як десь за вікном скрипнула хвіртка.

Підняв голову.

Подивився у вікно.

Нікого.

Тільки ранковий туман.

Я знов опустив очі на книжку.

І тоді побачив ще один рядок, написаний ніби іншими чорнилами.

Якщо Навниця вже знайшла смертного, вона не відпустить його, поки він не перейде межу між живими та мертвими.

Я проковтнув слину.

Мені стало погано.

Голова почала важчати, очі самі заплющувалися.

Я потер їх рукою, але перед очима все одно стояла та дівчина.

Бліда.

Мовчазна.

З довгим рудим волоссям.

Я різко встав.

Стілець скрипнув по підлозі.

Книжка впала на землю.

Я нахилився, щоб підняти її, але перед тим як закрити, побачив останні слова.

Вони були написані в самому низу сторінки.

«Виходу і спасіння нема».

Я ще довго дивився на ті слова.

А потім мені здалося, що чорні букви почали ворушитися.

Я моргнув.

Вони знову були звичайними.

Я хотів закрити книжку, але почув біля вікна тихий стукіт.

Раз.

Потім другий.

Я завмер.

І втретє хтось постукав у скло.

Я повільно підняв голову.

За вікном стояла вона.

Та сама дівчина.

І дивилася прямо на мене.

А її очі були вже не такими, як вночі.

Вони стали темні.

Майже чорні.

Я відступив від вікна.

А вона тільки посміхнулася.

Тоді я зрозумів одне.

Вона прийшла не попрощатися.

Вона прийшла за мною.