ГЛАВА 3

Церква затраслась, і за вікнами знову з'явилося подвір'я, місяць і небо.

Я ще довго стояв і дивився на двері, не розуміючи, що тільки-но сталося. Серце билося так сильно, що мені здавалося, ніби його чутно на всю церкву.

Потім я повільно повернув голову до гробу.

Труп лежав там, де і мав бути.

Ніби нічого й не сталося.

Тільки лице якось змінилось. Стало червоніше і кругліше, а губи вже не були такими блідими, як раніше. Здалось мені навіть, що груди трохи піднялись.

Я завмер.

Дивився на неї кілька секунд.

Потім ще.

Ні.

Не дихає.

Напевно, мені тільки здалося.

Але мені від цього не стало легше.

Навпаки.

Мені стало ще гірше. Голова трохи кружилася, руки тряслися, а ноги стали якісь ватяні.

Я присів на лавку під стіною, підпер голову рукою і вирішив трохи відпочити.

Молитовник досі був у мене в руках.

Я подивився на нього.

Сторінки були пом'яті, а на одній із них залишилась маленька крапля крові.

Я не пам'ятав, коли вона туди потрапила.

Витер її пальцем.

Кров була холодна.

Я відразу витер палець об рясу.

Сидів я так довго.

Навколо була тиша.

Тільки інколи десь за стіною церкви шумів вітер.

Я вже майже заплющив очі, як почув тихий стук.

Тук.

Я підняв голову.

Тук.

Звук ішов ніби з боку гробу.

Я не рухався.

Ще раз.

Тук.

Я встав.

Повільно підійшов до гробу.

Подивився всередину.

Труп лежав нерухомо.

Я вже хотів відійти, але почув ще один звук.

Наче хтось провів нігтем по дереву.

Я різко відступив.

Подивився на кришку гробу.

Вона стояла поруч.

Я точно пам'ятав, що до цього вона лежала біля стіни.

А тепер була трохи посунута.

Може, я сам її зачепив.

Так я себе й переконав.

Повернувся на лавку.

Більше я не спав.

Просто сидів і чекав ранку.

Через годину вже почало світати.

За вікнами небо стало сірим, а потім потроху почало світлішати.

Я встав.

Перед тим як вийти, ще раз подивився на дівчину.

І тоді мені здалося, що вона посміхнулась.

Я моргнув.

Нічого.

Знову звичайне мертве лице.

Я перехрестився і вийшов у двір чекати рідню померлої.

На вулиці було холодно.

Після темної церкви світанкове повітря навіть здалося мені приємним.

Я став біля дверей і дивився на дорогу.

Чекав.

Довго ніхто не приходив.

Навколо все було як завжди.

Дерева хитались від вітру.

Десь далеко гавкала собака.

На небі вже зникли останні зорі.

Я почав думати, що все, що було вночі, мені просто привиділось.

Може, я заснув.

Може, через втому почав бачити всяке.

Може, ніякої дівчини в церкві не було.

Але тоді я торкнувся шиї.

Укус був на місці.

Я прибрав руку.

Тканина, якою я його перемотав, була мокра.

Я розмотав її.

На шкірі навколо укусу з'явилася темна пляма.

Я дивився на неї й не міг зрозуміти, звідки вона взялась.

І тут почув кроки.

Я підняв голову.

По дорозі йшли люди.

Рідня померлої.

Попереду йшла тьотя Таня.

Вона йшла швидко, але коли побачила мене біля церкви, раптом зупинилась.

Подивилась на мене.

Потім на двері церкви.

І знову на мене.

— Ти всю ніч тут був?

Я кивнув.

Вона нічого не сказала.

Тільки перехрестилась.

За нею підійшли ще кілька людей.

Один чоловік зняв шапку і тихо щось прошепотів.

Я не почув.

Тьотя Таня підійшла ближче.

— А вона всю ніч була спокійна?

Я хотів сказати «так».

Але зупинився.

Згадав її білі очі.

Згадав темряву за дверима.

Згадав голос.

«Северин...»

— Так, — сказав я.

Голос у мене вийшов хрипкий.

Вона подивилась на мене ще раз.

— Чого ти такий блідий?

— Не спав.

— А шия?

Я машинально прикрив її рукою.

Тьотя Таня це помітила.

— Що там у тебе?

— Нічого.

Вона хотіла щось сказати, але в цей момент з церкви почувся звук.

Глухий.

Наче щось впало.

Усі замовкли.

Я подивився на двері.

Тьотя Таня теж.

— Що то було? — тихо спитала вона.

Ніхто не відповів.

Один із чоловіків підійшов до дверей.

Взявся за ручку.

І завмер.

— Відчиняйте, — сказав я.

Він повернувся до мене.

— Вона ж замкнена була?

Я не зрозумів.

— Хто?

— Двері.

Я подивився на замок.

Він був відкритий.

А я точно пам'ятав, що після тієї ночі двері самі затраснулися.

Чоловік відчинив їх.

Усі зайшли всередину.

Я залишився біля входу.

Не хотів заходити.

Не після того, що там бачив.

Але потім почув голос тьоті Тані:

— Северине!

Я зайшов.

Труп лежав у гробу.

Все було нормально.

Тільки одна річ була не така.

На щоці дівчини залишився червоний слід.

Наче хтось провів пальцями по її обличчю.

Тьотя Таня підійшла до неї.

Погладила по волоссю.

І раптом зупинилась.

— Вона тепла...

Я відчув, як у мене всередині все похололо.

— Що?

— Вона тепла, — повторила вона.

Усі навколо почали перешіптуватися.

Я підійшов ближче.

Торкнувся її руки.

Шкіра була холодна.

Але не така холодна, як повинна бути.

Я забрав руку.

І тоді побачив на її зап'ясті чорний слід.

Такий самий, як у мене на шиї.

Я нічого не сказав.

Тільки відступив.

Бо тепер я знав одне.

Те, що сталося вночі, мені не привиділося.

І найгірше було навіть не те, що вона відкривала очі.

Найгірше було те, що після всього цього вона знову лежала в гробу, ніби нічого не сталося.

Ніби чекала наступної ночі.