ГЛАВА 2

Я проснувся під вечір від стуку в двері. То стукала тьотя Таня, мама покійної. Ну, встав я, відкрив двері так, щоб тільки половину лиця видно було.

А вона питає:

— Коли ти в церкву підеш? Не хочемо ми труп у церкві оставляти. Бо вже бувало таке, що викрадали труп, а деколи навіть свіжі могили розривали.

Я сказав, що скоро піду, тільки одягнусь.

Закрив двері. Укус на шиї знову заболів. Промив я його святою водою і перемотав тканиною, щоб видно не було. Надів рясу та й вийшов.

Жінки вже не було. Пішла, напевно.

Ну, пройшов я до церкви. Дійшов, відкрив двері і тільки зайшов, як зразу відчув у церкві якийсь залізний запах. Такий різкий, що аж у носі защипало.

Я зайшов, закрив двері та й думаю:

«Добре, в церкві труп. Через то, напевно, так кров'ю смердить».

Тільки я підійшов до гробу, як рана на шиї зразу так зазуділа, що я аж рукою її прикрив. Вона ніби сама нагадувала про себе. Ніби хтось пальцями торкався шкіри зсередини.

Дістав я молитовника, відкрив його і почав співати.

Але на цей раз очі не закривав. Уважно дивився на неї, щоб точно не встала.

Спочатку все було тихо.

Тільки мій голос під стелею лунав та свічки потріскували.
'
Час ішов.

Дванадцята...

Перша...

Друга...

Мене вже в сон клонить, очі самі закриваються, але я співаю. Хоч уже хриплю, голос ледве виходить. Горло пересохло, а язик наче став важкий.

Я дивився на труну.

Вона лежала нерухомо.

Бліда, як віск.

Руда коса розкинулась по подушці, а обличчя було таке спокійне, ніби вона просто спить.

Тільки мені чомусь весь час здавалось, що вона слухає.

Не знаю чому.

Але я це відчував.

І тут настала третя година ночі.

Чортівня якась почалась.

Місяць, який світив у вікна, ніби хтось загасив. Ще секунду тому було видно двір, дерева та дорогу, а потім зразу темнота.

Не хмара.

Не туман.

Просто темнота.

Чорна, густа, така, що крізь вікно вже нічого не було видно.

Я перестав співати.

У церкві залишились тільки свічки.

Вони горіли якось дивно. Полум'я тремтіло, хоча двері були закриті, а вікна не відчинені.

Я подивився на труну.

І тоді вона відкрила очі.

Я ледве не випустив молитовник із рук.

Очі були білі. Не просто світлі, а ніби затягнуті туманом або тонкою пеленою.

Вона дивилась прямо в стелю.

Я стояв і не міг навіть поворухнутись.

Потім її голова трохи повернулась.

Прямо до мене.

У мене всередині все похололо.

Я хотів сказати молитву, але голос пропав.

Вона відкрила рот.

І тоді по церкві розійшовся запах.

Гниття.

І свіжої крові.

Такий сильний, що мене аж затошнило.

Я відступив на крок.

Вона не рухалась.

Тільки рот був відкритий.

А потім я почув звук.

Наче вона вдихнула.

Раз.

Повільно.

А потім ще раз.

Я дивився на неї і не розумів, як мертва людина може дихати.

Свічка біля труни раптом згасла.

Потім друга.

Третя.

Я почув, як десь у темряві щось тихо скрипнуло.

Я повернув голову.

Нікого.

Тільки темні лавки.

Ікони на стінах.

Та чорні вікна.

Я знову подивився на труну.

Вона вже не дивилась у стелю.

Вона дивилась на мене.

Я відчув, як рана на шиї знову почала пекти.

Спочатку легенько.

Потім сильніше.

Я схопився за тканину, якою її перемотав.

І раптом почув шепіт.

— Северин...

Я завмер.

Це був жіночий голос.

Тихий.

Хриплий.

Але я його почув.

Я подивився на труп.

Її губи не ворушились.

— Северин...

Цього разу голос пролунав ближче.

Я різко обернувся.

Позаду нікого.

Тільки двері.

Я підійшов до них і взявся за ручку.

Не відкривається.

Смикнув ще раз.

Нічого.

Я почав тягнути сильніше.

Замкнено.

А ключ був у мене.

Я дістав його з кишені, вставив у замок і повернув.

Клац.

Двері відкрились.

Але за ними не було церковного подвір'я.

Там була темрява.

Повна.

Я відразу зачинив двері.

Відступив від них і важко дихав.

«Цього не може бути...»

Я повернувся до труни.

Вона була порожня.

Я навіть не зрозумів, коли це сталось.

Ще секунду тому вона лежала там.

А тепер тільки біла тканина на дні труни.

Я стояв і дивився.

Тиша стала такою, що я чув власне серце.

Тук.

Тук.

Тук.

І тут з-за спини почувся тихий звук босих ніг по підлозі.

Крок.

Я не обертався.

Ще один.

Крок.

Я стиснув молитовник так сильно, що пальці побіліли.

Крок.

Вона була вже зовсім близько.

Я заплющив очі й почав молитися.

Але посеред молитви почув біля самого вуха:

— Не бійся...

Я різко обернувся.

І побачив її.

Вона стояла посеред церкви.

Боса.

У білій сорочці.

Руде волосся звисало до самої підлоги.

А очі...

Очі були вже не білі.

Чорні.

Повністю чорні.

Без зіниць.

Без білка.

Вона посміхнулась.

Я відступив.

Вона зробила крок до мене.

Я ще один назад.

І раптом рана на шиї так заболіла, що я впав на коліна.

Тканина злетіла з укусу.

Я подивився на шию.

Навколо укусу шкіра стала чорною.

А з самого укусу виступила кров.

Вона капнула на підлогу.

Крап.

Тиша.

Крап.

Тиша.

Труп дивився на мене.

І раптом посмішка зникла з її обличчя.

Вона нахилила голову набік і прошепотіла:

— Ти вже прийшов...

Я не розумів, що вона має на увазі.

Але десь далеко, за стінами церкви, почувся дзвін.

Один удар.

Потім другий.

Потім третій.

Хоч дзвона в церкві тієї ночі ніхто не чіпав.

Вона підняла голову.

І посміхнулась знову.

А тоді всі свічки в церкві одночасно згасли.