Розділ 5. Джуліанна

Повітря пахло каштанами. Один із тих рідкісних осінніх днів, коли сонце не просто світить — воно торкається плечей теплом, якого, здається, не вистачало весь вересень. Ми з Ясною йшли неквапом, в оточенні сухого шурхоту листя, а Лео — трохи попереду, в пальті, що розвівався мов плащ. Він розповідав щось про старі французькі фільми, і коли я мимохідь кинула фразу про «Les Parapluies de Cherbourg», його очі спалахнули.

— Ти жартуєш, — сказав він, повертаючись до мене. — Я обожнюю цей фільм. Плачеш на сцені з прощання?

— Кожного разу, — відповіла я. — І щоразу думаю: чому цей дощ звучить так, ніби він ллє просто всередині мене.

— Музика Леґрана — це ж окрема мова. Як кров, як ритм серця, — додав Лео і, здається, трохи зашарівся, усвідомивши, як поетично це прозвучало.

Ясна йшла осторонь. Вона мовчала, іноді зиркала на нас, і в куточках її губ щось змигало, схоже на напруження. Вона не була проти нашої розмови — радше, проти того, що в ній не брала участі. Її тиша гуділа між нами.

Ми зайшли глибше в парк, і я відчула, як щось у мені розпускається — ніби довго стиснута долоня.

На маленькій площі — імпровізована сцена. Група акторів, юні, натхненні, у строкатих костюмах. Вистава просто неба. Назва: “Soi-même”. Бути собою.

— Дивно, — прошепотала Ясна. — Так, ніби хтось навмисне це підлаштував. Для мене.

Я озирнулась до неї — і побачила її очі. Вони горіли. Вперше за довгий час.

Ми стояли мовчки. Грали про втечу з каруселі чужих рішень, про страх перед свободою й водночас — про нестерпність її відсутності. Коли актриса кричала зі сцени “Я не згодна бути кимось іншим!”, Ясна, здається, ледь не зробила крок уперед.

Після вистави ми ще довго не рушали з місця. Лео щось жартував — про клоунів, про драму в пальті, про те, що медицина — це теж театр, просто куди менш веселий. Але Ясна мовчала.

— То, прогуляємось ще? — запитав він, коли вже сутеніло.

— Ви йдіть, — сказала Ясна. — Я ще трохи залишусь. Мені треба подумати.

Я подивилась їй у спину, коли вона знову сіла на лавку. Спина пряма, руки стиснуті на колінах. І тиша — але вже інша. Глибока. Справжня.

***

Місяць по тому

Квартира пахне яблуками. Ясна щойно дістала пиріг із духовки — експериментальний, з грушами й чимось ще, що мало би зробити його особливим. Вона в захваті, каже, що це новий початок, новий смак. Я киваю, посміхаюсь — мені тепло, смачно, але не так цікаво, як їй. Сиджу, підтягнувши ноги під себе, ковдра з ковтунцями огортає мене, і в кімнаті тихо — тільки потріскує вікно від вечірньої прохолоди.

Вона щось шукає на кухні — дзвенить ложками, бурмоче собі під ніс, розсипає цукор, сміється. Сьогодні вона особливо жива. І щось у цьому смішить і тривожить водночас. Таке буває, коли серце ще не знає, але тіло вже здогадується.

Нарешті всідається.

***

Я помічаю, як Ясна крутить ложку в чашці. Уже третій раз. Чай давно вистиг. Вона мовчить. Ми обоє мовчимо, хоча до цього жартували, сміялися з Лео, згадували старенького мсьє Пола, який сьогодні нам усім підморгнув і заявив, що відчуває весну в ногах. А тепер — глухо.

Я притримую подих. Вона хоче щось сказати. Я це відчуваю всім тілом.

— Джулі… — починає вона, не дивлячись мені в очі.

— Ти вагітна? — виривається в мене. Це мав бути жарт, але голос звучить занадто напружено.

Вона сміється, коротко, тихо. Але в очах — тріщина.

— Було б простіше.

— Що трапилось?

Ясна кладе ложку. Руки трохи тремтять.

— Я… я їду.

— Куди? — я відчуваю, як стискається живіт. — У відпустку?

— Ні, не в лікарню більше. Взагалі. Я йду. І їду.

— Що значить “йду”? — я хапаю повітря, наче мені його раптом не вистачає. — Ти жартуєш?

— Ні.

— Ясна, ти з глузду з’їхала? — я зриваюсь. — Ми готувалися до цього разом. Весь цей час. Я не розумію. Просто… Що сталося?

Вона відводить погляд.

— Його звати Тобі, — каже тихо. — Пам’ятаєш ту вуличну виставу?

Я дивлюся нас неї, наче вона сказала, що в мене виросли крила.

— Цей… актор? Цей клоун з веснянками?

— Він не клоун. Він живий.

— Та хоч цирковий кінь! — голос мій затріщав. — Ти не можеш просто отак усе покинути.

— Але я вже покинула, Джулі. Я не можу більше. 

— Я знала, що ти сумніваєшся. Але я думала… Я думала, ми разом, до кінця. Ми ж подруги.

Вона мовчить. А я… я відчуваю, як щось падає всередині.

— Ти мені нічого не сказала. — Я встаю. — Тобі, значить, знає. Ян знає. А я — ні?

— Я не знала, як. Я боялася, що ти розчаруєшся.

— Я розчарована.

— Пробач.

Вона стискає долоні на колінах. Я не рухаюсь. 

— Я більше не можу, Джулі. Я не витримую цих змін, цих пацієнтів, цього… білого. Я відчуваю, як в’яну. Пам’ятаєш, як я каталась на льоду? Як пізно ввечері поверталась з виступів і плакала від втоми, але щаслива? Там я була собою. А тут…

Вона кладе голову на руки. Голос у неї тихий, але не ламкий.

— Я більше не можу бути кимось іншим.

Я мовчу. Не тому, що не знаю, що сказати. А тому що все, що хочу сказати, розбивається в грудях, не долітаючи до губ.

— Ти… уже все вирішила?

Вона киває. Повільно.

— Ян прикриє. Перед батьками. Скаже, що ми з тобою на стажуванні. Я зібрала трохи грошей. Це не втеча. Це повернення.

Повернення. Її слова — лід на шкірі. Тепер я вже точно знаю: це реальність.

— А як же квартира? — питаю, не зовсім усвідомлюючи, навіщо.

— Я думала про це. Можеш знайти когось. Або переїхати. Але… — вона дивиться на мене, зовсім близько. — Я знаю, ти впораєшся.

Я сміюся — сухо, глухо. Трохи гірко.

— Це ти втікаєш, а я мушу «впоратись»?

Ясна не ображається. Просто кладе руку мені на плече.

— Я не хочу, щоб ти почувалась покинутою. Але я не можу знову зрадити себе. Я вже один раз погодилась на лікарню. І щодня прокидалась з думкою, що живу не своїм життям.