Розділ 4. Жан

Суп.

Це перше, про що я думаю, коли зачиняю за собою двері. Не тому, що хочу їсти. А тому, що треба.

Мені потрібно набрати вагу. Інакше — хімію відкладуть. А це буде кінець.

Я знімаю взуття, проходжу вузьким темним коридором. Пальто кидаю на старий стілець — навіть не озираючись. Усе тут звичне до автоматизму. Запах цвілі, підсирілий вугол біля ванни, облущені стіни в кухні.

Мій дім.

Я виріс тут. І ненавиджу кожен сантиметр.

Це був будинок мого батька.

Його голос ще стоїть у повітрі — гучний, ріжучий, завжди невдоволений.

Іноді я чую його, коли лягаю спати. Кричить, бурмоче, стукає чимось.

Тоді я хапаю сигарету. Хоча давно не палю. Просто тримаю її в пальцях, ніби це оберіг. Ніби дим — це щит, що закриє від спогадів.

Я змушую себе не згадувати.

Бо коли згадую —  приходить паніка, вивертає груди, з’являється спокуса відкрити вікно й просто дихати холодом, поки мозок не заспокоїться.

Я тягну дверцята холодильника. Холод зустрічає мене різко, як щось чужорідне. Усередині — трохи масла, кілька яєць, цибулина, дві зморщені картоплини й шматок курятини, загорнутий у тонкий поліетилен. Достатньо, щоб зварити щось тепле. Не смачне — але тепле.

Поки вода закипає, я стою біля вікна.

Надворі — осінь. Вологе листя липне до асфальту. Мій дім стоїть у старому кварталі, де все повільно гниє. Навіть дерева здаються втомленими.

Усе тіло ломить. Сьогодні була робота. Потім хімія. А ще розмова з Вікторією, її кіт Леонардо став татом: « хіба це не чудово?» - лунає голос дівча. Потім в неї процедури. Вона не питає, чи виживе. Вона питає, чи буде боляче.

І я кожного разу не маю, що сказати.

Я сиджу й їм повільно. Кожна ложка — як крок у глині. Важко, прісно, але мусиш.

Я знову схуд. Мені треба тримати вагу.

Я не маю права бути слабким тілом, навіть якщо всередині все давно тріщить.

Після вечері мию посуд. Повільно. Механічно. Потім вмикаю лампу в кімнаті — єдине джерело тепла в усьому домі.

Вона дає жовте світло, трохи надламане, як усе тут.

Я відкриваю книжку. Камю. Чума.

Камю пише сухо, спокійно, без емоцій. Майже відсторонено — так, як я намагаюся думати про своє життя.

Я перечитую її вчетверте.

Бо мені потрібні не просто речення — мені потрібен відголос у власній голові.

«Існує в людині більше речей, гідних захоплення, ніж огиди».

Я читаю це і думаю: а в мені що переважає?

Малюю.

Я перечитую сторінку, де доктор Ріє мовчки виконує свою роботу, попри те, що довкола — смерть, абсурд, тиша й розклад. Іноді мені здається, що Ріє — це й є ідеал, якого ніхто не просив. Лише робити свою справу. Без пафосу. Без нагород. Без надії навіть.

Але я не Ріє. У мені постійно щось чинить опір — тіло, що болить після кожної процедури, м’язи, які скорочуються в судомах, легені, яким ніби бракує кисню навіть тоді, коли я просто сиджу. І ще гірше — мозок. Він не болить, але повзає по власних стінах. Думає. Занадто багато.

І все ж «Чума» — не про смерть. Вона про присутність. Про людину, яка залишається. Я читаю і намагаюся повірити, що залишатися — це теж щось означає. Що навіть у тіні вироку — бути поруч із чужим болем, як це робить Ріє, як це, мабуть, робить вона — та, руда, сонячна, незнайома. Вона теж, як і я, нічого не може змінити. Але вона стоїть. І говорить.

Я малюю її профіль — знову. Тінь на щоці. Волосся, що уявно світиться сонцем. Я намагаюся згадати той голос, спокійний і впертий, що колись урвав мене з напівнепритомного болота після хімії. Він був справжнім. Усе інше — ні.

Я живу в чумному місті. У кожного воно своє. Іноді — під шкірою. Іноді — в думках.

Але в кожному разі — мовчазна.