Розділ 3. Джулліанна

Лікарня вночі — це інша планета.

Звук — інакший. Рухи — повільніші. Тиша — гучніша.

І я люблю ці зміни. Можливо, саме вночі ми всі трохи справжніші. Без броні з іронії, без того сухого тонусу, яким вкриваємося в денні години. Лише ти, втома, і життя, яке тримається на крапельницях.

Тієї ночі я знову чергувала.

Стільки разів я уявляла, що провінційна лікарня — це тимчасово. Що я ось-ось повернуся до Парижа, до великої медицини, до… минулого. Але тепер я знала, що повернення не буде. Тут я справжня. Бо тут я не тікаю — я зупинилася.

Було близько першої. Світло в коридорі гасло й миготіло, мов клінічна версія свята. Пацієнти спали, або вдавали, що сплять. Я йшла в бік маніпуляційної, коли вперше його побачила.

Сидів на сходах. Один. Із термокружкою в руках. Не курив — це мене здивувало чомусь. Лікарі часто курять. Часто виглядають так, наче от-от вибухнуть. Але не він. Він був наче з іншого фільму — мовчазний, зібраний, наче зібраний із мармуру. Бездоганний. Той тип, до якого не підходиш без причини.

Я пригальмувала.

Він підвів очі. Мої думки перервалися.

— Не спиться? — спитав рівним голосом.

— А вам? — відповіла я, вже шкодуючи, що відкрила рот.

— Мені здається, спати — це про людей, які не працюють у медицині.

Я сіла кількома сходами нижче. Між нами була відстань у кілька кроків — і в кілька тисяч думок.

Я знала, хто він. Лео Делакруа. Той самий.

Про нього говорили в ординаторській. Блискучий, стриманий, холодний. Старший інтерн із Парижа, який мав би бути десь у Сорбонні, але з якихось причин опинився тут, у нашій тіні.

Я з ним не перетиналася. Не мали спільних пацієнтів, не мали потреби говорити. Але я бачила, як інші на нього реагували. Всі злегка насторожено. Його поважали, але не наближались. Як до тієї криги, в яку боїшся впасти.

— Джуліанна, так? — спитав він зненацька.

Я кивнула, облизавши пересохлі губи.

— Ми не знайомі. Але так.

— Лео, — сказав він.

— Я знаю.

Він усміхнувся. Вперше. Не саркастично. Не сухо. Просто… звичайно.

— Кажуть, ви занадто довго говорите з пацієнтами. Навітьз тими, хто вже не відповідає.

Я зітхнула.

— Може. А може — вони все ще слухають.

І тут він подивився на мене так, наче почув щось справжнє. Не ввічливу відповідь, не фразу з довідника, а щось… знайоме. Йому.

Ми мовчали. Тиша не здавалася ворожою. Просто кожен слухав себе. І ніч. І власні серцебиття.

І лише через кілька хвилин я помітила, як його рука трохи тремтить. Не від холоду. Від втоми. І від чогось ще. Я не питала. Він не пояснював. Але в тій тиші, в тому коливанні пальців, було більше, ніж у всіх розмовах останніх місяців.

Я подумала тоді:

«Можливо, Лео Делакруа не такий уже й крижаний. Можливо, в ньому просто надто багато болю, щоб дозволити собі розтанути».

І мені стало цікаво. Не просто як до колеги. Як до людини. Яка ховається в самому центрі людяності — і боїться, що хтось зазирне надто глибоко.

***

— Слухай, якщо я сьогодні ще раз почую фразу “якщо не складно, гляньте аналізи”, я просто розчинюсь в повітрі й залишу після себе тільки слід кави, — Ясна сунула мені в руки список пацієнтів і засопіла. — Ми ж тут наче видимі

Я ковтнула гарячої кави з нашої нестерпної ординаторської кавомашини — кави, яка, здається, зроблена з пилу й надії.

— Та ми ж і є видимі, Ясно. Як світло. Як яскраві халати. Як Лео Делакруа в операційній, коли він підсовує медсестрі лейкопластир із фліртом в очах.

Вона примружилась.

— От тільки не починай. Я ж знаю, що тобі подобаються його руки. Всі онкологи з першого поверху вже перемовляються, коли він проходить.

Я знизала плечима й подивилася у вікно. Надворі світило ясне жовтневе сонце, а в нас було 8 пацієнтів до огляду, два переведення і одне нове надходження — молодий пацієнт з лімфомою.

— Насправді мені подобається, коли пацієнти виживають. А Лео — це так, фон. Хороше світло на задньому плані.

— Фон, який слухає музику Шопена у своїй машині й розбирається у винах. Я просто нагадую,— промовила вона й потягнулась до папки. — А тепер ідемо до Пола. Я хочу знати, чи ще жартує він про симпатичних аборигенок.

Ми вдвох рушили коридором. Ясна — швидко, я — з папкою під пахвою. Зустріли медсестру з нічної зміни, кивнули. Лікарня жила своїм звичним ритмом: капельниці, звуки моніторів, ледь чутне шарудіння ніг.

— До речі, — прошепотіла Ясна, — чутки кажуть, що Делакруа сьогодні на денному чергуванні. І що оперує апендицит вночі без асистента. Справжній герой  лікарської драми. 

Я не відповіла. Просто посміхнулась. І якось дивно стало тепло.

****

Пол сидів на ліжку, тримаючи пластикову чашку з чаєм, який він вперто називав шампанським. Я саме перевіряла температуру його шкіри на згині руки, коли почула, як Ясна озвалася.

— Тебе щось мучить сьогодні, мсьє Пол?

— Мене мучить тільки те, що я не маю права залицятись до прекрасних медиків, — буркнув він з тією своєю театральною мімікою, якою я вже встигла захопитись. — Але ти, панночко, виглядаєш так, ніби знову пропустила кастинг.

Ясна скривилась, але не одразу відповіла. Вона притулилась спиною до вікна, карта Пола в руці, а очі кудись у сонце.

— Я мала бути зовсім в іншому місці, знаєш?

— Та ну? У Ватикані? В зоопарку?

— У театрі. — Голос її став тонший. — Або в цирку. На гастролях. У потязі, з валізами й сльозами, зі сценою під ногами й музикою в грудях. А не тут. Не серед крапельниць.

Я зупинилась. Відчула, як щось всередині Ясни тріснуло, хоча вона як завжди стояла з прямою спиною.

— А що ж ти тут робиш, дівчинко? — тихо спитав Пол. Його жарти зникли. Він говорив по-іншому, голосом, що пробирається крізь ребра.

— Батьки. Ти ж знаєш, у нас є тільки дві професії — лікар або сором родини. Я навіть не встигла сперечатись. Просто прийшла сюди — і все. І вже рік, як я не Ясна, а “інтерн Я. П. Ковальська”. І я… я навіть грати більше не вмію.