Розділ 1. Джуліанна

— Mon dieu, ти знову спала у ванні, так?

Яснин голос долинає з кухні, а я — з однією шкарпеткою на нозі, з тостом у роті й вологим волоссям — безуспішно намагаюся впхнути себе в ранок. У дзеркалі — не я. Точніше, я, просто версія "мінус сон і плюс паніка".

— Я не спала, я медитувала. У гарячій воді.  О пів на сьому. Це вже практика, — бурмочу з набитим ротом. 

На кухні вона вже варить каву в нашій вічно гарчливій мокапоті. У футболці з написом Je suis fatiguée mais belle, босоніж, з абияким хвостом на голові, вона виглядає як жива ілюстрація до фрази "я ще не прокинулась, але вже гарна".

— Візьми круасан. Ян учора приніс — ресторан списав як «занадто рум’яні».

Я беру пакетик. Нитка перев’язана на бантик — Ясна навіть сміття упаковує з душею.

— Я візьму. І залишу в сумці. Знайду через два дні у вигляді інсталяції.

— Модерн. Арт. Париж плаче.

— Не згадуй Париж, — виривається з мене.

Тиша. Її короткий погляд ковзає по мені, та вона нічого не каже. І в цьому — вся Ясна. Вона не лізе в те, куди я сама ще не наважилась заглянути.

Ми живемо разом майже рік. Вона — родом з Польщі. Блискуча, яскрава, колишня фігуристка, яка тепер носить халат, як кару. Я — з Парижа. Просто зникла. Не пояснила. Просто втекла. І ніби з мене тоді витекло все: і пристрасть, і парфуми, і Париж.

Наша квартира — стара, затишна, з вікнами, які не зачиняються до кінця, і підлогою, що скрипить, як моя спина після нічної зміни. Але тут є сонце. Бо Ясна вперто тримає фіранки відкритими — навіть коли я скиглю поза ранку.

На вулиці пахне хлібом і смітником. Провінція. Маленьке французьке містечко, де всі вітаються, навіть якщо ніколи тебе не бачили. Тут кожен знає аптекарку  на імʼя, а вона — історію твоїх хвороб на памʼять.

Я йду швидко. Ні, я лечу. Кеди на шнурках, пальто зі старого паризького секонд-хенду. Холод кусає пальці, а всередині — тільки кава й недоспана ніч. І жодної паузи.

Лікарня — далі, за парком і площею. Старе жовте приміщення, яке тягнеться в небо, як зморщений персик у спеці.Я там інтерн. Вічно спізнююсь. І не з найкращих. Але я вмію слухати. Мовчати. І не боятись того, чого інші бояться.

***

Я влетіла у відділення, тримаючи в одній руці халат, а в іншій ще теплий круасан, і вже з порогу почула:

— Мадемуазель Жаккард, година — не резон! Ви у нас, здається, не з гір!

Старший лікар, доктор Монклер, стояв біля поста, виблискуючи окулярами і суворим поглядом.

— З провінції, докторе, не з гір, — бурмочу я, натягуючи халат прямо на ходу. — Вибачте, затрималась. Автобус.

— Автобус, дощ, астрологічна криза... Ви — як метеозалежна відпустка. Палата вісімнадцята. Пол. Ви його знаєте. І, будь ласка, без емоційних екскурсій в минуле. Він живе в теперішньому — принаймні умовно.

Я усміхаюсь, хоча за тією усмішкою вже встигає виглянути втома. Ніч пройшла майже без сну. Знову снився Париж. Не той, де я зараз могла б бути — той, у якому дідусь професор читав мені анатомію на ніч замість казок, той, у якому я присяглася собі, що вилікую колись когось, кого інші вже списали. Він не вижив, я була дитиною, але обіцянка залишилася.

***

Пол, як завжди, сидить як на палубі — спина рівна, погляд в морі, якого вже давно немає.

— Ахой, мадемуазель! Запізнилась з черговою партією рому?

— Цього разу — круасан з абрикосом, — відповідаю, перевіряючи графіки. — Як борт?

— Борт хилитає, двигун глухий, але дівчата з кардіології, чорт забирай, тримають на плаву. От якби мені було дев’яносто — женився б.

Я сміюся. Вже не вперше. Пол — той тип пацієнта, що встиг пожити й віджартуватись, і саме тому вмирає красиво. Важко — але красиво. Його легені вже не борються. Його серце ще тримається — але заради чого? Родичів немає. Друзі — як ті кораблі: пішли й не повернулися.

— Ну що, слухаємо сьогодні шум прибою чи бурю в грудях? — кажу, притискаючи стетоскоп.

Він розповідає мені про Шанхай. І як одного разу врятував птаха, що впав просто в море. І як згодом той птах, певно, і привів його до Франції. А я думаю, як багато людей рятують щось — когось — не знаючи, що це зрештою врятує їх.

Я знову сміюся. І ніби щось всередині відтаює. Ненадовго.

 Я легко заходжу в палати. Легко знаходжу очі. Легко торкаюсь. Це не про флірт і не про навичку — це просто я. Так було завжди. Люди мені довіряють, ще до того, як я встигаю вивчити їхній діагноз.

І я не ховаюся. Якщо болить — болить. Якщо хтось іде — я плачу. Якщо дитина усміхається — я теж. Це не слабкість. Це, напевно, найсильніше, що я маю.

Я жива. Танцюю, коли мию підлогу. Можу співати з феном в руці. А потім — годинами дивитись у стелю, думаючи, чому навіть найкращі вмирають.

Я часто думаю про смерть. Але не боюся її. Просто боюся не встигнути зробити все до того, як вона прийде — не до мене, а до когось з моїх.

Я мріяла про це все з дитинства. Медицина — не випадковість. Це був мій шлях. Я бачила, як гасне мій дід, і як нічого не можна вдіяти. З того моменту я вирішила — я буду тією, хто вдіє. Навіть якщо вдасться не завжди.

Я не революціонерка. Не богемна бунтарка. Але в мені щось таке є. Я не люблю правила, які роблять з людини протокол. Не люблю байдужість. Не люблю, коли кажуть “все одно вже…”

Ні, не все одно. Ніколи не все одно.

Навіть якщо ти просто старий моряк, що сам-один у палаті. Навіть якщо твоя єдина розрада — це черговий жарт про “кардіологічних красунь”.

Я знесилено відкидаюсь на спинку стільця. У палатах тихо — хтось спить, хтось бореться, хтось уже ні. Зміна добігає кінця, і я відчуваю, як тіло нарешті починає “чути” втому. Болять ноги, руки, навіть голос, здається, притомився. Я натягую светр і повертаюсь до столу, де тримаю речі.

І саме там — стоїть вона.

Крихітний глиняний горщик, не з клумби, не з магазину. Із землею, трошки нерівно пересипаною, а в ній — лілія. Абсолютно біла. Ідеальна. Кожна пелюстка, мов вирізана з фарфору.