Пролог

Темрява дихає. Тісно.

Повітря тягуче, як дим. Стіни здригаються. Світло блимає. Одне… друге… зникає.

Він стоїть босоніж. Під ногами — холодна підлога, липка. Сирість просочується в шкіру, мов вина. Десь у кутку шурхотить телевізор, миготить брудними кольорами. Гуде холодильник — ніби стогне.

Крик.

Раптовий, різкий, як удар по барабанах.

Чоловічий голос. Грубий, п’яний.

Слова нечіткі, але лють у них зрозуміла без перекладу.

— Слабкий… даремний… таку ганьбу я виховав?

Тінь у дверях. Широкі плечі, пляшка в руці. Потім — удар.

Скло розлітається, свистить у повітрі.

Біль розриває скроню, пульсує, наростає, накочується хвилею.

Очі заливає світло — занадто яскраве, біле, наче лікарня.

А потім тиша.

Вона стоїть унизу — у дверях, у білому колись халаті.

Ноги голі, тонкі, наче палички. Погляд — змучений, тріснутий.

Руки простягаються вперед, ніби стримують бурю.

— Досить.

Голос тихий. Занадто спокійний.

Він наближається до неї — хитаючись, зі склянками в очах. Вона відступає.

Позаду — сходи. Вузькі, дерев’яні, слизькі.

Все далі. Все глибше.

Він піднімає руку. Не удар — поштовх. Випадковий? Ні.

Вона летить назад. Руки розлітаються в сторони. Волосся, мов стрічки вітру.

Глухий звук — тіло об підлогу. Шия під дивним кутом.

Тиша.

Очі її — відкриті. Не кліпають.

І тоді — свічки. Торт.

Дитячий голос співає фальшиво:

— З днем народження мене… з днем народження…

Руки липкі від крему. Пальці палають. Не від свічок. Від крові?

Все змішується. Пахне ваніллю і спиртом.

Кімната згасає.

Сходи зникають. Лишаються тільки двері. І дим. І запах алкоголю. І чийсь сміх.

Тіло дрижить. Паніка затягує в груди, мов трясовина. Дихати важко. Шкіра горить.

Він біжить, але ноги не слухаються.

Цигарки. Одну за одною. Кожна — як рятівний круг.

Голос матері — шепіт за вухом:

— Я з тобою… я завжди…

Але коли обертається — там порожньо.

Прокидається різко.

Темрява справжня. Сира.

Подушка мокра. Вікно відчинене. Вулиця мовчить.

Рука ковзає до скроні. Шрам ще пече.