«Серце імперії»

Хоч із ворогом було покінчено, щось всередині Олівії мовчало. Не співало перемоги. Не раділо.
Лише глуха порожнеча, яка розливалась холодом у грудях. 

Вона стільки років жила помстою. Її мета — знайти вбивцю своїх батьків — стала її кров’ю, її серцебиттям, сенсом існування. І от, коли все скінчилося...
…стало тихо. Занадто тихо. 

Вона стояла, спираючись на холодне скло вікна. Внизу місто жило своїм ритмом — гудіння машин, голоси перехожих, світло вогнів. Все здавалося далеким і ніби неіснуючим. Але вона знала: тепер цей світ належить їй. І це лякало. 

Адам Блейк — мертвий у серцях своїх людей, розтоптаний і принижений. Аріана — зламана, розгублена, розчавлена усвідомленням жахливої правди. Вони були знищені як особистості й як символи старої влади. 

Та навіть стоячи над уламками тієї імперії, що колись забрала в неї дитинство, Олівія не відчула зцілення. Лише порожнечу, мов холодний вітер у замерзлому серці. 

— Ти трясешся, — тихо прошепотів Ліам, підійшовши ззаду і поклавши теплі руки їй на плечі. 

Вона затримала подих, намагаючись зібратись. 

— Я… думала, що стане легше, — її голос був ламкий, мов тонка крига, що тріскає під вагою. — Але… всередині тільки тиша. 

Ліам притулився ближче, голос його був заспокійливим:
— Бо ти — не як він. Він прагнув влади заради влади. А ти — справедливості. І вона прийшла, але не така, як у фільмах. 

Вона злегка посміхнулася крізь сльози. Він завжди знав, що сказати, щоб витягти її з темряви, не дав їй зануритись у безодню власних думок.


Після кількох тижнів катувань у підземеллі, коли тіло Адама вже не могло чинити спротив, а душа Аріани повільно розсипалась у сльозах і каятті, вони здали все. Коди. Імена. Схеми.
Кожен фрагмент величезної структури, якою колись керував Блейк, тепер був у руках Олівії та Ліама. 

Один за одним падали опорні пункти старої мафіозної мережі.
Штаб-квартири — зайняті і перепрофільовані.
Сервери — переписані, захищені від зовнішніх атак.
Агенти — перевербовані або ліквідовані. 

І нарешті — організація Адама Блейка стала частиною Чорної Корони. Тепер під одним прапором, під однією короною. 

Нова штаб-квартира — колишній офіс Блейка. Стіни ще пам’ятали голоси минулого, але тепер тут панувала інша тиша — наповнена владою й контролем.
На місці старого портрета — чорна корона, витончене поєднання металу і скла, що відбивало приглушене світло люстр. 

Олівія стояла біля величезного вікна. Погляд її був втуплений у ніч, що оповивала вулиці міста, яке жило звичайним життям — мов нічого не сталося. Та вона знала — відтепер світ змінився назавжди. 

У двері увійшов Ліам, в руках тримав папку з останніми документами. Його рухи були впевненими, в очах — холодна рішучість. 

— Все готово, — повідомив він, підклавши папку на стіл. — Ми знищили все, що він будував. І побудували сильніше. 

Олівія подивилася на нього, і в її голосі звучала щира вдячність:
— Не «ми», — сказала вона тихо, — ти. Якби не ти... Я не знаю, чи змогла б. 

Він підняв її руку до губ, обійняв без слів. Не було потреби в словах — цей дотик говорив більше за все. 

— А тепер, — мовила вона з новою впевненістю, — настав час перетворити Чорну Корону на щось більше, ніж просто мафію.
Це буде імперія. І вона триматиметься не на страху... а на порядку. На силі. На справжньому контролі. 

Ліам усміхнувся, підкреслюючи:
— І на нас. 

Обидва відчували вагу цього моменту. Вони ще не закінчили свою боротьбу, але вперше відчули — не самі.
Тепер їхній шлях — разом. І це давало надію.