«Зрада крові»

Раптовий дзвінок розірвав тишу ранку. Мобільний телефон на тумбочці завібрував, різко прорізаючи повітря, і на екрані засвітилося знайоме ім’я — Емілі. 

— Алло, Емілі, що трапилось? — я відповіла, ще сонна, але з хвилюючою тривогою в голосі.
— Пробач, що так рано... — її голос був стриманий, але напружений. — Але я мусила повідомити це негайно. Ми провели перевірку — та організація, на яку ми полюємо, пов’язана з Аріаною. 

Пауза. Усе навколо ніби затихло.
— … — я не могла одразу відповісти, серце застигло, а кров застигла у венах. 

— Ми теж не одразу повірили, — додала вона тихо. — Перевірили кілька разів. Все сходиться. Це вона. 

Ці слова, немов лід, охолодили мене до кісток. Інстинкти, підказки, неспокій — все виявилося правдою.
— Дякую, Емілі… Добре зроблено. Мені потрібно час, щоб це осмислити.
— Звісно, але будьте дуже обережні. Ми не знаємо, на що вона здатна.
— Я розумію. Дякую. До зв’язку. 

Я поклала телефон і застигла на місці. Навколо — мовчання, яке здавалося важчим за будь-які слова. 

Як сказати Ліаму, що його власна сестра — зрадниця? 

Він увійшов у кімнату і відразу зрозумів, що щось не так.
— Олівія, що трапилось? Я бачу це по тобі... Говори. 

Я глибоко вдихнула, зібравши волю. Слова зламалися в горлі, але правда була важливіша за мовчання:
— Ліам... Мені дуже шкода, але... Аріана... Вона пов’язана з тією організацією. Вона частина цього всього. 

У кімнаті повисла густіша, ніж раніше, тиша. Повітря стало наче тягучим, важким. 

Він дивився на мене довго, ніби намагався впоратися з тим, що почув. Потім тихо промовив:
— Я... не знаю, як тобі це сказати. Я не бачив цього раніше, і це моя провина. 

— Ні, — я стримано відповіла, стискаючи його руку. — Не звинувачуй себе. Я ніколи не могла здогадатися. 

Він зітхнув і нарешті заговорив, голос спокійний, але тремтів від болю:
— Вона завжди була улюбленицею в сім’ї. Єдиною, кого слухали. Її цікавили лише статус, гроші і влада. 

— І що з нею сталося? — я пошепки спитала. 

— Колись батько змусив її вийти заміж за свого бізнес-партнера. Старого і впливового чоловіка. Їй було байдуже — вона хотіла владу. Через місяць той чоловік раптово помер — офіційно — від серцевого нападу. Але я знаю правду... Вона отруїла його. 

Він зробив паузу, і я відчула, як тремтять його руки. 

— Після цього будинок залишився їй. Бізнес перейшов під контроль батька, а я… я був іншим. У дванадцять років я мив машини, у чотирнадцять — працював у кафе, щоб вижити. У шістнадцять я втік і ніколи не повертався. Без жалю. 

Я підійшла ближче і міцно обійняла його, шепочучи:
— Я тут. Поруч. Ти не один. Зі мною ти можеш бути собою — без масок. 

Він поклав голову на моє плече і тихо промовив:
— Я дуже люблю тебе, Олівія. 

— І я тебе, Ліам. 

Мовчки ми стояли, тримаючись один за одного. Тепер ми знали: попереду — не просто боротьба з ворогом. Попереду — війна з рідною кров’ю.