«Тіні Канади»

Коли ми нарешті вийшли на слід убивць, все почало складатися, наче частинки великого пазлу, що довго лежав розкиданим по столу. Кожен день і ніч ми проводили у постійному спостереженні: переглядали сотні фотографій, відеозаписів, аналізували супутникові знімки, розшифровували перехоплені дзвінки. Усі дрібниці — від найменшої тіні до випадкового відбитка пальця — могли стати ключем до розгадки. 

Та всередині мене жевріла інша, темніша тривога. Вона точила душу, мов іржавий ніж, що повільно й нещадно врізався в серце. Це була тривога за Аріану. 

Її мовчання звучало так гучно, що не можна було його ігнорувати. З того дня, як вона відправилася до Канади, я не отримала від неї жодного повідомлення, жодного дзвінка. Я намагалася зв’язатися з нею десятки разів — покладала слухавку, залишала голосові, писала смс, але все марно. Вона зникла. І не просто зникла — вона щезла в країні, де бачили підозрюваних у замаху на мене. 

Я хотіла вірити, що все це — просто погане збіг, непорозуміння. Що вона лише зайнята, або щось сталося з її телефоном. Але з кожним днем це сподівання тануло. 

Одного вечора, коли я сиділа у тиші нашої квартири, вкотре передзвонюючи Аріані, Ліам тихо сів поруч. 

— Що з нею? — запитав він, не відриваючись від екрану телефону. 

— Зникла. І я боюся, що це не випадковість. 

Він глянув на мене з розумінням, але без зайвих слів промовив: 

— Їдемо.



POV Олівія 

Я прокинулася задовго до того, як Ліам почав ворушитися поруч. Його рука тихо торкалася моєї, але я обережно зняла її, не бажаючи розбудити. 

У повітрі витала напруга — відчуття, ніби ми стоїмо на порозі чогось небезпечного і водночас неминучого. 

На кухні я приготувала сніданок — омлет з травами, тости з маслом, дві чашки густої кави. Повітря було насичене запахом смаженого хліба й нервовою тишею. Я повернулася до спальні і покликала Ліама: 

— Ліам, сніданок готовий. 

— Ммм… ще п’ять хвилин... — пробурмотів він, затинаючись між сном і пробудженням. 

— Ліам. Сьогодні вночі виліт. Пора збиратися. 

Це спрацювало. Він повільно відкрив очі, потягнувся, позіхнув і, все ще напівсонний, підвівся. 

За сніданком ми говорили мало. Слова здавалося зайвими, бо думки крутилися в одному напрямку: Канада, Аріана, правди, яку потрібно було дізнатись.



Наближався вечір. Ми майже готові — валізи складені, речі перевірені, документи на місці. Летимо вночі — я вибрала цей час свідомо. Нічні польоти завжди мали для мене особливий сенс: коли місто під ногами мерехтить, наче розсипані на чорному оксамиті зірки, думки стають глибшими, а страхи — тишею, яку можна подолати. 

Ми виїхали заздалегідь — аеропорт у сусідньому місті, тому їхали довго. Вікно машини було опущене, холодне повітря приносило запахи осінніх листя та сирої землі. В голові кружляла одна думка: 

Що, якщо це правда? Що, якщо Аріана зрадила нас?



Приїхали до аеропорту о 23:30. Виліт був запланований рівно о півночі. Пройшовши реєстрацію, ми сіли у літак. Ліам швидко заснув, поклавши голову мені на плече, а я дивилася у ілюмінатор, слухаючи музику, намагаючись приборкати хвилювання. 

Чотири години польоту — ніч і спогади, що промайнули перед очима наче кадри з іншого життя. 

Коли літак торкнувся землі Канади, повітря було пронизливо холодним і свіжим. Ми забрали валізи, викликали таксі і вирушили до готелю. 

Це була одна з секретних резиденцій "Чорної Корони" — база, замаскована під розкішний готель. Такі бази існували по всьому світу, заховані в найнесподіваніших місцях. 

Нас провели до номера — просторого, із панорамними вікнами, через які відкривався краєвид на спляче місто, вкритий туманом і тінями. 

Ми навіть не розпаковували речі. Зовсім знесилені, впали на ліжко і заснули миттєво. Завтра починається полювання. І я була переконана, що ми знайдемо те, що шукаємо — навіть якщо доведеться розкрити найтемніші тіні минулого.