«Коли серце знову б’ється»

POV Ліам 

Час у лікарні втрачає свою звичну форму. Він або тягнеться болісно повільно, або мчить крізь пальці, залишаючи по собі лише втому. Я не відходив від її ліжка. Дні й ночі змішалися у безкінечну монотонну сіру стрічку. Білизна стін, звук апаратів, електронне "піп-піп" монітору, що відмірював ритм її серця — усе це стало моїм світом. 

Вона не відкривала очей. Її тіло лежало нерухомо, обличчя було надто спокійним, майже неживим. Але монітор показував, що вона тут. Вона ще бореться. І я залишався — з книжками, кавою, втомленим тілом і безсонними ночами. Інші приходили за розкладом, на кілька годин, аби змінити когось із нас, та я... я приходив навіть тоді, коли "не моя черга". Бо не міг бути деінде. Не хотів. 

Лікарі сказали, що вона у комі. Наслідки травми. Стан важкий, але стабільний. Час — ось єдине, що могло допомогти. І вона сама. 

Вона завжди була бійцем. Але зараз її битва була мовчазна. Всередині. Без зброї. Без свідків.


Це сталося рано-вранці, коли я щойно приїхав до університету. Я ще навіть не встиг дійти до аудиторії, як пролунав дзвінок: 

— Вона прокидається. 

Все завмерло. Я не відчував пальців, коли клав телефон до кишені. Серце забилось так сильно, що, здавалося, воно розірве грудну клітку. Я вихопився з приміщення, наче хтось підпалив землю під ногами. Неважливо, скільки червоних світлофорів я проігнорував. Неважливо, скільки сигналів пролунав від інших водіїв. Єдине, що мало значення — вона повертається. 

Кріс чекав мене у приймальному відділенні. Його очі блищали — і не тільки від сліз. 

— Вона... справді прокидається, Ліам. Вона заплющувала очі. Рухалася. Говорила щось — шепотом, але говорила! 

Я кивнув. Говорити було зайвим. Ми обидва знали — це був диво-момент, про який ми так молились.



POV Олівія 

Темрява поступово поступалася світлу. Мовби я пливла з глибини — повільно, важко, але вперто. Спершу з’явилися звуки: шурхіт, гудіння, чийсь хрипкий голос. Потім — відчуття власного тіла. Воно було ніби не моїм — важким, болючим, змученим. І нарешті — зір. 

Я відкрила очі. Наді мною — знайома стеля. Поворот голови. Кріс. Він спав, згорнувшись, із тим самим виразом обличчя, що я бачила востаннє, коли все сталося — болісним, втомленим, зламаним. 

Я ворухнула пальцями. І цього було достатньо, щоб він прокинувся, немов електричний струм пройшов через нього. 

— Ти... Ти прокинулась?! — його голос зірвався. — Зачекай, я зараз покличу лікаря! 

За кілька хвилин я вже могла дихати самостійно. Голова була важка, але в ній народжувалося одне-єдине питання: 

— Де Ліам? 

Кріс закотив очі, але в його усмішці було щось тепле й зворушливе: 

— Ну от. Тільки прокинулася — й одразу про цього дурника. А я тобі більше не потрібен, так? 

— Хах, пробач… Ти теж мій герой, — я посміхнулася й обійняла його. 

Між нами знову з’явилася легкість — та, яка буває лише між тими, хто пройшов крізь пекло разом. 

— До речі, — змовницьки прошепотів він. — Є один жарт…




POV Ліам 

Коли я увійшов до палати, серце вистрибувало з грудей. Вона сиділа. Жива. Усміхнена. Очі відкриті — ті самі очі, які я так боявся ніколи більше не побачити. 

— Олівія… — я прошепотів і кинувся до неї, обережно притискаючи до себе, ніби боявся, що вона зникне, якщо триматиму занадто міцно. 

А вона… поглянула на Кріса і, з абсолютною серйозністю в голосі, запитала: 

— Кріс, а це хто? Я його не знаю… 

Моя душа похолола. Кожне слово впало на мене, мов лід. 

— Що?.. Як це? 

Кріс тяжко зітхнув: 

— Ліам… Після травми… є деякі наслідки. Вона втратила пам'ять. Тебе — не пам’ятає. 

Усе навколо затихло. Я не чув апаратів. Не чув свого дихання. Тільки її очі — порожні, незнайомі. А потім… 

— Жартую! — вона вибухнула сміхом, і Кріс почав сміятись разом з нею, ледве не падаючи зі стільця. 

— О, Ліам, ти мав би побачити своє обличчя! — вона ледь говорила, витираючи сльози радості. 

Я завмер. Потім підійшов до неї, узяв її обличчя в долоні, ніжно, трепетно, і сказав: 

— Ніколи так не жартуй знову… 

І поцілував її. Це був поцілунок, що зшив порвані частини нашого серця. Він був глибоким, теплим і справжнім.


У ту мить я зрозумів: кохання — це не просто слова. Це бути поруч у найтемніші моменти. Це не втрачати надії. Це пережити смерть — і знову навчитися жити. 

Вона повернулася до мене. А я вже ніколи не відпущу.